Читать онлайн книгу "Американська трагедія. Книга 2"

Американська трагедiя. Книга 2
Theodore Dreiser


«Американська трагедiя» – це вершина творчостi видатного американського письменника Теодора Драйзера. У романi зображена доля простого американського хлопця, захопленого, обманутого мiфом так званоi «американськоi мрii», тобто iдеi, що «усяк свого щастя коваль», а Америка, як нiяка iнша краiна в свiтi, надае для цього рiвнi можливостi. Письменнику вдалося так талановито зобразити трагедiю Клайда Грiфiтса, що його iсторiя не залишае байдужим i сучасного читача. Головний герой так жадае утвердитися у товариствi багатiiв, що знаходячись на порозi свого щастя, аби позбутися головноi перешкоди – своеi коханки, – зважуеться на ii вбивство, але так i не доводить справу до кiнця, однак все одно його засуджують на смертну кару.





Теодор Драйзер

Американська трагедiя Книга 2





Книга третя





Роздiл I


Округ Катаракi простягаеться вiд околицi селища, вiдомого пiд назвою Бухти Третьоi милi, на п’ятдесят миль на пiвнiч до канадського кордону i вiд Сенашету та Індiйських озер на сходi на тридцять миль завширшки до рiчок Скелястоi i Скарф. Бiльшу частину цього простору становлять безлюднi лiси й озера, але де-не-де розкиданi i сiльця та селища, як-от Кунц, Грасс-Лейк, Пiвнiчний Уоллес, Браун-Лейк; в головному мiстi Брiджбурзi налiчуеться не менш як двi тисячi жителiв з п’ятнадцяти тисяч населення всього округу. На центральнiй площi мiста – будинок суду, старий, але не потворний, прикрашений баштою з великим годинником, а над ним завжди кiлька голубiв; на цю площу виходять чотири головнi вулицi мiстечка.

П’ятниця, дев’яте липня; у примiщеннi суду в своему кабiнетi сидить слiдчий Фред Хейт – рослий, широкоплечий чоловiк iз сивiючою бородою, якою мiг би пишатися старiйшина мормонiв. У нього широке обличчя, величезнi руки та ноги i вiдповiдних розмiрiв постать.

В той час, коли починаеться наша розповiдь, – приблизно о-пiв на третю пiсля полудня, – Хейт лiниво перегортав передплачений ним з бажання дружини каталог магазина, що висилае покупки поштою. Придивляючись до цiн на черевики, куртки, шапки i шапочки для своiх всеiдних п’ятьох дiтлахiв, вiн помiтив зимове пальто для себе – пальто солiдного розмiру, з великим комiром, широким поясом i чималими вражаючими гудзиками – i сумно замислився; при своему бюджетi – три тисячi доларiв на рiк – вiн нiяк не може дозволити собi цiеi зими таку розкiш, тим бiльше, що його дружина Елла вже мало не три роки мрiе про хутряну шубку.

Але якi б не були його мiркування про це, iх перепинив телефонний дзвiнок.

– Так, мiстер Хейт слухае… Це Уоллес Айхем з Бiг-Бi-терну? Так, слухаю вас, Уоллес… потонула молода пара? Добре, зачекайте хвилинку…

І вiн обернувся до спритного юнака, що недавно приступив до державноi дiяльностi на посадi «секретаря слiдчого».

– Записуйте вiдомостi, Ерл, – i потiм у телефон: – Добре, Уоллес, тепер скажiть менi факти – подробицi, так. Тiло жiнки знайдено, а тiло ii чоловiка нi… так… Перекинутий човен бiля пiвденного берега… так. Солом’яний капелюх без пiдкладки… так. Слiди ударiв у неi бiля рота й ока… ii пальто i капелюх у готелi… так… В однiй з кишень пальта лист… кому адресований? Мiсiс Олден, Бiльц, округ Маймiко? Так… А тiло чоловiка ще шукають? Так… Поки що нiяких слiдiв?.. Розумiю… Ну, гаразд.. От що я вам скажу, Уоллес: пальто i капелюх нехай залишаються на мiсцi. Дайте змiркувати… зараз пiв на третю, – я приiду чотиригодинним поiздом. Здаеться, до нього висилають автобус з готелю? Гаразд, я ним i приiду, це точно… Так, Уоллес, запишiть iмена всiх, хто там був, коли знайшли тiло. Що скажете ще? Вiсiмнадцять футiв глибини, не менше? Так… За кочет зачепилась вуаль… так… Коричнева вуаль… Це все?.. Так… Гаразд, накажiть залишити все в тому самому виглядi, як ви знайшли. Я зараз iду. Так. Дякую, Уоллес… до побачення.

М-р Хейт повiльно повiсив трубку, так само повiльно пiдвiвся зi свого широкого, оздобленого пiд горiх крiсла, погладив густу бороду i подивився на Ерла Ньюкома, секретаря (вiн же секретар-друкарка, i клерк, i все що хочете).

– Ви все записали, Ерл?

– Так, сер.

– Тодi берiть пальто й капелюх i iдьмо. Нам треба встигнути на поiзд о третiй десять. Ви зможете в поiздi заповнити кiлька повiсток для виклику свiдкiв. Вiзьмiть з собою на всякий випадок бланкiв п’ятнадцять – двадцять: треба буде записати iмена свiдкiв, яких ми зможемо знайти на мiсцi. Та подзвонiть, будь ласка, мiсiс Хейт i скажiть, що я навряд чи встигну сьогоднi на обiд i навiть на останнiй поiзд. Можливо, ми пробудемо там i до завтра. В таких випадках нiколи не можна знати, як пiдуть справи, – слiд приготуватися до всього.

Хейт пiдiйшов до платяноi шафи в кутку староi вогкоi кiмнати i вийняв звiдти солом’яну панаму. Їi широкi опущенi донизу криси надавали деякого благородства його обличчю з лютими, але, власне, лагiдними витрiшкуватими очима i густющою бородою. Зiбравшись, вiн сказав секретаревi:

– Я на хвилинку зайду до шерифа, Ерл. А вам треба було б подзвонити в «Республiканець» i в «Демократ» i розповiсти iм про цю iсторiю: нехай газети не думають, що ми вiд них щось приховуемо. Зустрiнемось на вокзалi.

І вiн важкою ходою вийшов з кiмнати.

А Ерл Ньюком, високий худорлявий молодик рокiв дев’ятнадцяти, iз скуйовдженою шевелюрою, дуже серйозний, хоч часом i неуважний, зразу ж схопив пачку бланкiв для виклику в суд i, запихаючи iх у кишеню, почав дзвонити по телефону м-с Хейт. Потiм вiн подзвонив у редакцii газет, сповiстив про нещасний випадок на Бiг-Бiтернi i, схопивши свiй солом’яний капелюх з синьою стрiчкою (капелюх був номерiв на два бiльший, нiж треба), побiг униз; бiля розчинених дверей до кабiнету вiдомого в цих краях i дуже енергiйного прокурора Ор-вiла Мейсона вiн зiткнувся iз Зiллою Саундерс, старою дiвою i единою стенографiсткою прокурора. Вона мала йти в канцелярiю аудитора, але, вражена поквапливiстю i заклопотаним виглядом м-ра Ньюкома, звичайно далеко млявiшого, гукнула його:

– Хелло, Ерл! Що сталось? Куди ви так поспiшаете?

– Нещасний випадок. На озерi Бiг-Бiтерн потонули двое. А може, тут i що-небудь гiрше. Мiстер Хейт iде туди, i я з ним. Нам треба встигнути на поiзд о третiй десять.

– Звiдки ви дiзнались? Це хто-небудь iз мiсцевих?

–Ще не знаю, але думаю, що нi. В кишенi у дiвчини був лист, адресований у Бiльц, округ Маймiко, якiйсь мiсiс Олден. Я все розкажу, коли ми повернемось, або подзвоню вам.

– Ах, господи, якщо це злочин, то мiстер Мейсон, напевно, зацiкавиться.

– Ну, звичайно. Я йому подзвоню по телефону або сам мiстер Хейт подзвонить. Якщо ви побачите Бада Паркера або Керел Беднел, скажiть iм, що я виiхав з мiста. І потiм, Зiлла, подзвонiть, будь ласка, моiй матерi i попередьте i ii також. Я боюсь, що сам не встигну.

– Не турбуйтесь, подзвоню.

– Дякую.

І дуже зацiкавлений цiею подiею, що порушила одноманiтне iснування його начальника, вiн, перескакуючи через двое схiдцiв, весело i швидко збiг сходами окружного суду. А мiс Саундерс, знаючи, що ii начальник виiхав в якихось справах, зв’язаних з наступною окружною конференцiею республiканськоi партii, i що в його кабiнетi нi з ким подiлитися новиною, подалась у канцелярiю аудитора: там можна буде всiм присутнiм переказати все, що вона встигла почути про трагедiю на озерi.




Роздiл II


Вiдомостi, зiбранi слiдчим Хейтом i його помiчником, мали дивний i тривожний характер. На другий день пiсля зникнення човна з таким начебто щасливим i симпатичним подружжям туристiв, з iнiцiативи хазяiна готелю почались розшуки – i в Мiсячнiй бухтi, за островом, було знайдено перекинутий човен, капелюх i вуаль. І негайно всi службовцi готелю, провiдники i постояльцi, яких удалось для цього завербувати, почали пiрнати в озеро i обшарювати дно довгими баграми, намагаючись вiдшукати i витягти з води тiла утоплих. Провiдник Сiм Шуп, хазяiн готелю i орендар човнярськоi станцii розповiли, що загибла жiнка була молода i гарна, а ii супутник – вочевидь, досить заможний юнак, i тому подiя викликала у нечисленних мiсцевих жителiв – лiсорубiв i службовцiв готелю – не тiльки iнтерес, а i спiвчуття. До того ж нiхто не розумiв, як у прекрасний безвiтряний день мiг статись такий дивний нещасний випадок.

Але хвилювання ще бiльше посилилось, коли опiвднi, пiсля короткочасних розшукiв, один iз тих, що працювали багром, – Джон Поль, лiсоруб – витяг з води Роберту, зачепивши гаком ii плаття; на обличчi у ней – бiля рота, бiля носа, над правим оком i пiд ним – чiтко проступали слiди ударiв, i всiм присутнiм це зразу здалось пiдозрiлим. Джон Поль, який разом з Джо Райнером, що сидiв на веслах, витяг ii з води, глянувши на неi, скрикнув:

– Ах ти, бiдолашна! Легенька, як пiр’iнка! Не зрозумiю навiть, як це вона могла потонути.

Вiн перегнувся через борт i, пiдхопивши Роберту своiми мiцними руками, втяг ii, мокру i бездиханну, в човен; тимчасом його товаришi подали знак iншим човнярам, i тi швидко припливли.

Вiдкинувши вбiк довге густе каштанове волосся дiвчини, яке було сплутане водою i закривало ii обличчя, Джон додав:

– Оце так диво! Глянь, Джо! Схоже на те, нiби дiвчинку чимсь ударили! Дивись-но!

Незабаром усi лiсоруби i постояльцi готелю, пiдпливши на човнах, почали розглядати синцi на обличчi Робер-ти. І тiльки-но ii тiло повезли на пiвнiч, до човнярськоi станцii, а на озерi вiдновились розшуки тiла ii супутника, почулися здогадки: «Щось тут не гаразд… Синцi… i взагалi… І як це човен мiг перекинутися в такий тихий день?». «Зараз побачимо, чи е там хто-небудь на днi…». А коли тривалi розшуки нi до чого не привели, всi остаточно вирiшили, що трупа чоловiка на днi, мабуть, немае i не було, – страшна, хвилююча думка…

Далi в розмовi мiж провiдником, який привiз Клайда i Роберту зi станцii, i хазяями готелiв на Бiг-Бiтернi i на озерi Грасс було встановлено: 1) що потонула дiвчина залишила свiй чемодан на станцii Ган-Лодж, тодi як Клi-форд Голден узяв чемодан з собою; 2) що була пiдозрiла суперечнiсть мiж записами в готелi на озерi Грасс i на Бiг-Бiтернi: в одному – Карл Грехем, в другому – Клi-форд Голден, хоча, судячи iз зовнiшнього вигляду (в чому пересвiдчились хазяi обох готелiв пiсля ретельного обговорення), це була, безперечно, та сама особа; 3) що названий Клiфорд Голден або Карл Грехем питав у провiдника, який вiз його на Бiг-Бiтерн, чи багато в цей день людей на озерi. Пiсля цього невиразнi пiдозри перейшли в цiлковиту впевненiсть, що тут щось не гаразд. Навряд чи залишались будь-якi сумнiви вiдносно цього.

Коли приiхав слiдчий Хейт, йому негайно дали зрозумiти, що жителi пiвнiчних лiсiв глибоко схвильованi подiею i впевненi в справедливостi своiх пiдозр. Вони гадають, що тiла Клiфорда Голдена або Карла Грехема нiколи i не було на днi озера. І Хейт, оглянувши тiло невiдомоi дiвчини, яке обережно поклали на койку в будиночку при човнярськiй станцii, i побачивши, що потонула – молода i вродлива, був теж дивно схвильований – не тiльки ii зовнiшнiстю, але i всiею атмосферою, насиченою пiдозрами. Бiльше того, повернувшись в контору готелю i прочитавши лист, знайдений у кишенi пальта Роберти, вiн остаточно пройнявся сумними пiдозрами, бо прочитав таке:



«Озеро Грасс, штат Нью-Йорк, 8 липня

Дорога мамусю!

Ми тепер, тут i маемо повiнчатись, але це я пишу тiльки для тебе. Будь ласка, не показуй мiй лист татовi i взагалi нiкому, бо це поки що секрет. Я тобi казала на рiздво, в чому справа, тому ти не турбуйся, нiчого не питай i нiкому не кажи про мене. Можна сказати тiльки, що ти одержала вiд мене лист i знаеш, де я. Не бiйся, все буде добре. Обiймаю тебе, мамусю, i мiцно цiлую в обидвi щоки. Не хвилюйся i постарайся умовити тата, що все гаразд, але тiльки не кажи нiчого нi йому, нi Емiлii, нi Тому, нi Гiфорду, добре? Цiлую тебе багато, багато раз.

Любляча тебе Берта.

P.S. Усе це поки що – секрет i повинно залишатись мiж нами, а трохи згодом, коли це перестане бути таемницею, я напишу тобi i скажу про це».


У верхньому правому куточку аркушика, так само як i на конвертi, був штемпель: «Готель „Озеро Грасс“, штат Нью-Йорк, власник Джек Еванс». Очевидно, лист був написаний уранцi, пiсля того як вони провели нiч у цьому готелi, записавшись пiд iменем м-ра i м-с Грехем.

О, легковажнiсть молодих дiвчат!

З листа було ясно, що цi двое спинились у готелi як чоловiк i жiнка – i проте не були одруженi. М-р Хейт здригнувся, читаючи цей лист, бо i в нього були дочки, i вiн iх гаряче любив. Але тут у нього з’явилась одна думка. В окрузi наближаеться час виборiв; у листопадi мають бути переобранi на наступне трирiччя вся мiсцева влада, включаючи i слiдчого. Крiм того, в цьому ж роцi вiдбудуться вибори окружного суддi (строк його повноважень – шiсть рокiв), а в серпнi, тобто приблизно через пiвтора мiсяця, – окружнi конференцii республiканськоi i демократичноi партiй, i тодi будуть висунутi кандидати на вiдповiднi посади. Однак нi на одну посаду, крiм поста окружного суддi, не мiг поки що сподiватися теперiшнiй прокурор, бо вiн був на посадi прокурора уже два строки пiдряд. Цим вiн завдячував не тiльки своему талантовi провiнцiального полiтичного промовця, а й тому, що мав змогу, як вищий судовий чиновник, робити своiм друзям рiзнi послуги. Але тепер, якщо тiльки йому не пощастить бути висунутим, а потiм i обраним на пост окружного суддi, мае настати кiнець його полiтичнiй кар’ерi. Бiда в тому, що за весь перiод його повноважень не було жодного великого судового процесу, який допомiг би йому вiдзначитись, тобто дав би право сподiватись, що виборцi i надалi визнаватимуть i поважатимуть його. Але тепер…

Подiя на Бiг-Бiтернi, мiркував проникливий слiдчий, цiлком може стати саме такою справою, яка приверне увагу i симпатii населення до цiеi людини – теперiшнього прокурора, його, Хейта, близького i дуже корисного друга. Це благотворно позначиться на його впливi i репутацii, а через це i на всьому списку кандидатiв його партii, отже на наступних виборах усi вони можуть бути обранi. Теперiшнiй прокурор зможе добитися того, що його не тiльки висунуть кандидатом, а й оберуть у листопадi суддею на шiсть рокiв. Траплялись у полiтичних сферах i чуднiшi явища…

І Хейт зразу вирiшив не вiдповiдати нi на якi запитання про знайдений лист, який мiг швидко розкрити таемницю цього злочину, якщо вiн мав мiсце. При теперiшнiй полiтичнiй ситуацii розкриття цього злочину повинно було принести славу i пошану кожному, хто буде причетний до розкриття цiеi таемницi.

Водночас вiн наказав Ерлу Ньюкому i провiдниковi, який привiз Роберту i Клайда на Бiг-Бiтерн, поiхати на станцiю Ган-Лодж i сказати, що залишений там чемодан не можна видавати нiкому, крiм самого Хейта або представника прокурора. Далi вiн уже хотiв дзвонити по телефону в Бiльц, щоб перевiрити, чи проживае в тих мiсцях сiм’я Олден, з дочкою Бертою або Альбертою, але тут (з волi самого провидiння, як йому здалось) його перепинили: двое чоловiкiв i хлопчик – тутешнi мисливцi – в супроводi юрби тих, хто вже знав про трагедiю на озерi, майже вдерлись до нього в кiмнату. У них е надзвичайноi ваги вiдомостi, заявили вони i, раз у раз перебиваючи i поправляючи одне одного, розповiли, що в той день, коли потонула Роберта, годинi о п’ятiй вечора вони вийшли з Бухти Третьоi милi (близько дванадцяти миль на пiвдень вiд Бiг-Бiтерну), маючи полювати поблизу цього озера i ловити тут рибу. І от, одноголосно посвiдчили вони, того ж вечора перед дев’ятою годиною, коли вони пiдходили до пiвденного берега Бiг-Бiтерну, – може, милi за три до нього, – вони зустрiли молодого чоловiка i вирiшили, що це турист, який iде з готелю Бiг-Бiтерн у селище Бухти Третьоi милi. Вiн був дуже добре, чепурно вдягнений, зовсiм не так, як мiсцевi жителi. На головi його був солом’яний капелюх, в руках чемодан, i iх тодi здивувало, чому вiн iде пiшки, та ще в такий незвичайний час: адже вранцi вiн мiг би поiздом доiхати до Бухти Третьоi милi за одну годину. І потiм чому, побачивши iх, вiн так злякався? Вони казали, що, зустрiвшись з ними в лiсi, вiн кинувся вбiк, злякавшись, бiльше того – жахнувшись, неначе хотiв тiкати. Правда, гнiт у лiхтарi, що його нiс один з них, був прикручений, бо свiтив мiсяць, i йшли вони дуже тихо, як люди, що звикли вистежувати всякого лiсного звiра. Але ж цi мiсця зовсiм безпечнi, тут можна зустрiти тiльки таких же чесних громадян, як оце вони, i нiчого було молодому чоловiковi кидатись убiк, немов вiн хотiв сховатися в кущах. А втiм, коли Бад Брюнiнг, хлопчак, який нiс лiхтар, збiльшив у ньому вогонь, прохожий нiби отямився, вiдповiв на iх привiтання i спитав, чи далеко до Бухти Третьоi милi. Вони вiдказали, що приблизно сiм миль, i прохожий пiшов далi, а вони рушили своею дорогою, розмовляючи про чудну зустрiч.

І тепер, коли прикмети цього молодого чоловiка точно збiгалися з тим, як його описував провiдник, що вiз Клай-да з станцii Ган-Лодж, i власники готелiв на Бiг-Бiтернi i на озерi Грасс, стало зовсiм ясно, що це той самий чоловiк, який поiхав на човнi з невiдомою утопленицею.

Ерл Ньюком зразу ж попросив у свого начальника дозволу спитати по телефону у хазяiна единого готелю в Бухтi Третьоi милi, чи там не зупинявся таемничий незнайомець. Виявилось, що нi. Очевидно, нiхто, крiм цих трьох мисливцiв, нiде його не бачив. Вiн немов розтанув у повiтрi, хоч увечерi того ж дня було встановлено, що молодого чоловiка схожоi зовнiшностi, з чемоданом у руцi, але не в солом’яному капелюсi, а в кепцi, на другий ранок пiсля зустрiчi в лiсi бачили в Шейронi: вiн сiв на маленький озерний пароплав «Лебiдь», що курсуе мiж Бухтою Третьоi милi i Шейроном. Але далi його слiд було загублено. Нiхто в Шейронi досi не мiг пригадати, приiхав чи виiхав такий чоловiк. Навiть сам капiтан – це вiн пiзнiше засвiдчив – не помiтив, як висадився цей пасажир: на пароплавi в той день було п’ятнадцять пасажирiв, i капiтан не мiг як слiд пригадати жодного з них.

Однак усi жителi Бiг-Бiтерну поступово прийшли до твердого переконання, що, хто б не був цей суб’ект, вiн – запеклий, холоднокровний лиходiй! І всi з подвоеною, потроеною силою бажали, щоб вiн був спiйманий i арештований. Негiдник! Убивця! І негайно скрiзь з вуст до вуст, телефоном, телеграфом, аж до мiсцевих газет, як-от «Аргус» i «Тайме Юнiон» в Олбенi або «Стар» у Лiкурзi, поширилась звiстка про хвилюючу трагедiю на озерi; при цьому натякали, що тут, можливо, криеться страшний злочин.




Роздiл III


Виконавши свiй службовий обов’язок i повертаючись додому, слiдчий Хейт обдумував, що робити тепер. Як мае вiн дiяти далi в цiй сумнiй справi? Перед вiд’iздом вiн ще раз пiшов глянути на Роберту i був глибоко, щиро схвильований: вона здавалась такою юною, невинною i гарненькою. Вологi важкi складки простенького синього плаття iз саржi облягали ii тiло; маленькi руки були складенi на грудях, золотисто-каштанове волосся, ще не просохле пiсля двадцяти чотирьох годин перебування у водi, чимсь наводило на думку про колишню жвавiсть i палкiсть, – i все це, здавалось, говорило про лагiдну чарiвнiсть, безмежно далеку вiд злочину.

Але в цiй, безсумнiвно дуже печальнiй справi, була i ще одна сторона, яка стосуеться особисто його, слiдчого. Чи повинен вiн поiхати в Бiльц до м-с Олден, якiй адресовано лист, повiдомити iй жахливу звiстку про смерть ii дочки i при цьому розпитати, хто був супутник загиблоi i де вiн перебувае? Чи, може, йому слiд спершу з’явитись у Брiджбург до прокурора Мейсона i розповiсти йому всi подробицi подii, з тим, щоб цей джентльмен узяв на себе сумний обов’язок завдати тяжкого удару напевне поважнiй сiм’i? Тут треба було врахувати полiтичну ситуацiю. І хоч слiдчий мiг дiяти самостiйно i вiдзначитись на цiй справi, треба було взяти до уваги загальне становище партii: сильна людина, безумовно, повинна стати на чолi партiйного списку i змiцнити позицii партii на осiннiх виборах, – трагедiя на озерi – блискуча можливiсть для цього. Значить, другий варiант найправильнiший: для приятеля Хейта, прокурора, це – слушна нагода! З такими думками Хейт приiхав у Брiджбург i урочисто з’явився в кабiнет прокурора Орвiла Мейсона, який вмить насторожився, вiдчувши з поведiнки слiдчого, що сталось дещо важливе.

Мейсон був невисокий на зрiст чоловiк, кремезний i фiзично дуже сильний, але замолоду вiн, на нещастя, випадково зламав собi нiс, i це дуже зiпсувало його приемне i навiть гарне обличчя, надавши йому похмурого, майже зловiсного вигляду. Але Мейсон був людиною зовсiм не похмурою, а скорiше чутливою i романтичною. Змалку вiн зазнав злиднiв та приниження i тому пiзнiше, у щасливiшi роки, дивився на людей, до яких життя було поблажливiше, як на улюбленцiв долi. Його мати, вдова бiдного фермера, ледве зводила кiнцi з кiнцями, i в дванадцять рокiв вiн вiдмовився мало не вiд усiх дитячих iгор та втiх, щоб допомагати iй. А в чотирнадцять рокiв, катаючись на ковзанах, вiн упав i так розбив нiс, що це назавжди спотворило його. Тому вiн завжди зазнавав поразки в суперництвi юнакiв за дiвчат: iх увага, якоi вiн так прагнув, припадала iншим – i поступово вiн став надзвичайно вразливий до своеi потворностi. Справа закiнчилася тим, що фрейдисти називають звичайно психосексуальною травмою.

Однак у сiмнадцять рокiв вiн зумiв завоювати симпатiю видавця брiджбурзькоi газети «Республiканець» i став ii постiйним хронiкером. Пiзнiше його кореспонденцii в окрузi Катаракi друкувались уже в таких газетах, як «Таймс Юнiон» в Олбенi i «Стар» в Утiцi, а приблизно в дев’ятнадцять рокiв вiн дiстав змогу вивчати юриспруденцiю в конторi колишнього брiджбурзького суддi Девiса Рiчофера. Ще через кiлька рокiв вiн набув права займатись адвокатською практикою; вiн завоював симпатii деяких мiсцевих полiтикiв та комерсантiв, i вони подбали про те, щоб провести його в нижню палату законодавчих зборiв штату; там вiн засiдав шiсть рокiв пiдряд i своею скромною, але далекоглядною i честолюбною готовiстю дiяти, як накажуть, добився прихильностi столичних верховодiв, зберiгши при цьому i симпатii своiх покровителiв у рiдному мiстi. Вiн мав i деяке ораторське обдаровання i пiсля повернення в Брiджбург дiстав спочатку посаду помiчника прокурора, потiм, через чотири роки, був обраний аудитором i, нарештi, на два чотирирiччя пiдряд – прокурором. Здобувши таке високе становище в суспiльствi, вiн змiг одружитися з дочкою мiсцевого аптекаря, людини з достатками, i став батьком двох дiтей.

Про подiю на озерi Бiг-Бiтерн Мейсон уже чув вiд мiс Саундерс усе, про що вона дiзналась сама, i, як i слiдчий Хейт, зразу збагнув, що шум, який напевне знiметься навколо цього злочину, буде йому дуже на руку. Це дасть можливiсть змiцнити його хиткий полiтичний престиж i навiть розв’яже, мабуть, проблему всього його майбутнього. В усякому разi вiн був надзвичайно зацiкавлений. Тепер, побачивши Хейта, вiн не приховав свого величезного iнтересу до цiеi справи.

– Ну, як дiла, Хейт?

– Так от, Орвiл, я щойно з Бiг-Бiтерну. Менi здаеться, я знайшов для вас справу, на яку вам доведеться згаяти трохи часу.

Великi опуклi очi Хейта говорили далеко бiльше, нiж цей вступ, що нi до чого не зобов’язував.

– Ви маете на увазi нещасний випадок на озерi?

– Так, сер, саме його.

– У вас е пiдстави думати, що тут щось не гаразд?

– Бачите, Орвiл, у мене немае нiяких сумнiвiв стосовно того, що це вбивство. – Насупленi очi Хейта похмуро блиснули. – Звичайно, обережнiсть насамперед, i це все поки що мiж нами. Правда, я ще не цiлком певен, що тiло молодого чоловiка не знайдеться на днi озера. Але все це, на мою думку, дуже пiдозрiло, Орвiл. Не менш як п’ятнадцять чоловiк учора i сьогоднi цiлий день обшукували баграми пiвденну частину озера. Я звелiв кiльком хлопцям вимiряти глибину в рiзних мiсцях – нiде немае бiльш як двадцять п’ять футiв. І досi – нiяких слiдiв чоловiка. А ii витягли вчора, близько першоi години дня, i не дуже довго шукали. І надзвичайно красива дiвчина, Орвiл, зовсiм молоденька, рокiв вiсiмнадцять – двадцять, не бiльше. Але тут е кiлька дуже сумнiвних моментiв, от чому я i думаю, що трупа ii супутника там немае. Правду кажучи, я ще не бачив випадку, що так скидався б на диявольський злочин.

Сказавши це, вiн почав шукати в правiй кишенi свого досить-таки поношеного i бахматого пiджака i, нарештi, витяг звiдти лист Роберти; подавши його друговi, вiн присунув стiлець i сiв; тимчасом прокурор взявся читати.

– Так, усе це мае досить пiдозрiлий вигляд, – сказав Мейсон, дочитавши лист. – І ви кажете, його досi не знайшли… Ну, а цю жiнку ви вже бачили? Що вона знае про цю справу?

– Нi, Орвiл, я ii не бачив, – повiльно i замислено вiдповiв Хейт, – i скажу вам чому. Я ще вчора вирiшив, що краще менi спершу поговорити з вами, а потiм уже щось робити. Ви самi знаете, яка у нас тепер полiтична ситуацiя. Така справа, якщо ii правильно повести, може неабияк вплинути цiеi осенi на громадську думку. Я, звичайно, не гадаю, що ми повиннi домiшувати полiтику до такого злочину, а все-таки чому б нам не вести цю справу так, щоб ii поставили нам в заслугу? От я i вирiшив спочатку поговорити з вами. Звичайно, якщо хочете, я поiду туди. Але тiльки, по-моему, краще б ви поiхали самi i з’ясували, хто цей хлопець i що вiн собою являе. Ви самi знаете, що може означати така справа з полiтичного погляду, якщо тiльки ми доведемо ii до кiнця. А я знаю, ви можете це зробити, Орвiл.

– Дякую, Фред, дякую, – урочисто вiдповiв Мейсон, постукуючи листом по столу i скоса поглядаючи на свого друга. – Дуже вам вдячний за добру думку про мене. Гадаю, що ви обрали найвiрнiший шлях. А ви впевненi, що нiхто, крiм вас, не бачив цього листа?

– Тiльки конверт. Та i його бачив один лише мiстер Хаббард, хазяiн готелю. Вiн менi сказав, що знайшов лист у кишенi ii пальта i, щоб лист не зник або не був розпечатаний до мого приiзду, забрав його до себе. Хаббард каже, нiби зразу вiдчув щось погане, як тiльки дiзнався про нещастя. З його слiв виходить, що молодий чоловiк дуже нервувався i поводився якось дивно.

– Дуже добре, Фред. І поки що нiкому бiльше нiчого не кажiть про цю справу згода? Я зразу ж iду туди. Але, може, ви ще довiдались про що-небудь?

М-р Мейсон був тепер дуже збуджений i сповнений енергii, раз у раз ставив запитання i навiть зi своiм старим другом почав говорити владним тоном.

– Так, довiдався чимало, – глибокодумно i поважно вiдповiв слiдчий. – На обличчi дiвчини е пiдозрiлi синцi i садна, Орвiл: пiд правим оком i над лiвою скронею, i ще на губi та на носi; начебто бiдолашну чимсь ударили – каменем або палицею, або, може, одним з весел; вони там плавали неподалеку. На вигляд вона ще зовсiм дитина, така маленька, i знаете, Орвiл, дуже гарненька дiвчина… але поводилась не так, як годиться. Зараз я вам поясню. – Тут слiдчий замовк, витяг iз кишенi величезний носовичок i шумно висякався, а потiм ретельно розправив бороду. – Там не було у мене часу розшукати лiкаря, i, крiм того, я постараюсь органiзувати тут у понедiлок розтин i слiдство. Я вже розпорядився: брати Луц сьогоднi перевезуть ii сюди. Але найбiльш пiдозрiлi свiдчення двох мисливцiв i хлопчака, якi живуть у Бухтi Третьоi милi: вони йшли в четвер увечерi на Бiг-Бiтерн полювати i ловити рибу. Я звелiв Ерлу записати iх iмена, заповнити повiстки i викликати iх у понедiлок для допиту.

І слiдчий докладно переказав свiдчення цих людей про iх випадкову зустрiч з Клайдом.

– Так, так! – раз по раз вигукував, прокурор, глибоко зацiкавлений.

– І ще одно, Орвiл, – провадив далi слiдчий. – Я доручив Ерлу довiдатись телефоном в Бухтi Третьоi милi – у хазяiна готелю, поштмейстера i тамтешнього начальника полiцii, але того юнака начебто бачив тiльки один чоловiк. Це капiтан пароплава, що ходить мiж Бухтою Третьоi милi i Шейроном, – капiтан Мунi, ви, напевне, його знаете. Я звелiв Ерлу викликати i його. Як вiн каже, в п’ятницю вранцi, приблизно о-пiв на дев’яту, саме тодi, коли його «Лебiдь» вирушав у перший рейс до Шейрона, цей самий молодий чоловiк або хтось дуже схожий, як видно з опису, сiв на пароплав i взяв квиток до Шейрона. Вiн був з чемоданом i в кепцi, а коли тi трое зустрiли його в лiсi, на ньому був солом’яний капелюх. Капiтан каже, що це дуже красивий хлопець. Стрункий, гарно вдягнений, на вигляд – вiн належить до вищого товариства. Тримався окремо вiд усiх.

– Так, так, – зауважив Мейсон.

– Я доручив Ерлу подзвонити в Шейрон, розпитати кого тiльки можна, чи не бачили там такого приiжджого. Правда, там його, очевидно, нiхто не пригадав, – принаймнi до вчорашнього вечора, коли я виiздив, вiдомостей не було. Але я розпорядився, щоб Ерл телеграфом повiдомив його прикмети в усi тутешнi готелi, дачнi мiсцевостi i на залiзничнi станцii, тож якщо вiн де-небудь у цих краях, його швидко розшукають. Я вважав, що ви схвалите моi дii. А тепер, коли ви дасте менi ордер, я доставлю вам той чемодан зi станцii Ган-Лодж. У ньому можуть бути такi речi, про якi нам слiд знати. Я сам по нього поiду. І потiм я б хотiв сьогоднi ж побувати на озерi Грасс, у Бухтi Третьоi милi i в Шейронi, якщо встигну. Подивлюсь, що там ще можна виявити. Але боюсь, Орвiл, що тут таки убивство. Подумайте, вiн привiз ii спершу в готель на озеро Грасс, а потiм на Бiг-Бiтерн i записався пiд рiзними iменами! Їi чемодан залишив на станцii, а свiй узяв з собою! – Тут Хейт значуще похитав головою. – Ви ж розумiете, Орвiл, поряднi люди так не роблять. Одного не збагну, як ii батьки дозволили iй поiхати з цим чоловiком, не дiзнавшись спершу, що вiн собою являе.

– Це правда, – тактовно погодився Мейсон.

З пекучою цiкавiстю вiн думав про те, що поведiнка цiеi дiвчини, як видно, була зовсiм не бездоганна. Незаконне спiвжиття! І звичайно, з якимсь багатим молодим городянином, десь з пiвдня. Якоi популярностi, якого становища може досягти вiн, Мейсон, у зв’язку з цiею справою! Вiн рвучко пiдвiвся, вiдчуваючи приплив енергii. Хоч би тiльки йому спiймати цього осоружного злочинця! Таке жорстоке вбивство, звичайно, викличе вибух обурення. А тут серпнева конференцiя, висування кандидатiв! І осiннi вибори!

– Нехай мене повiсять! – вигукнув вiн; присутнiсть Хейта, людини вiруючоi i статечноi, змусила його утриматись вiд мiцнiшого вислову. – Ми напевне напали на слiд чогось дуже серйозного, Фред. Я просто впевнений у цьому. На мою думку, тут погана iсторiя – мерзенний злочин. Насамперед, я гадаю, треба зв’язатися телефоном з Бiльцем i дiзнатись, чи е там сiм’я Олден i де саме вони живуть. Автомобiлем навпростець до Бiльца якихось миль п’ятдесят або i менше. Правда, дорога препогана, – додав вiн. – Бiдна жiнка! Я просто боюся зустрiчi з нею. Звичайно, це буде дуже тяжко…

Вiн покликав Зiллу i попросив перевiрити, чи живе в околицях Бiльца Тайтус Олден i як його знайти. Потiм додав:

– Але спочатку викличте сюди Бертона (Бертон Берлей, його помiчник, виiхав з мiста на суботу i недiлю). Вiн буде вам корисний, Фред, якщо доведеться вiддати будь-яке розпорядження тощо, а я поiду до цiеi бiдолашноi жiнки. І буду вам дуже вдячний, якщо ви пошлете Ерла по чемодан. А я привезу сюди батька дiвчини, щоб встановити ii особу. Але тiльки, поки я не повернусь, нiкому нi слова – нi про лист, нi про те, що я поiхав у Бiльц, розумiете? – Вiн потиснув руку приятелевi. – А зараз, – провадив вiн далi трохи пишномовно, вже радiючи наперед зi своеi ролi у великих подiях, – я мушу подякувати вам, Фред. Я вам дуже вдячний i нiколи цього не забуду, повiрте. – Вiн подивився старому друговi просто у вiчi. – Все це може для нас обернутися краще, нiж ми думаемо. Менi здаеться, це найбiльша, найсерйознiша справа за весь час моеi служби, i якщо ми зумiемо швидко та успiшно розiбратися в нiй до осiннiх виборiв, це все нам стане дуже в нагодi, як на вашу думку?

– Вiрно, Орвiл, цiлком вiрно, – погодився Хейт. – Я вже говорив вам, що, по-моему, не слiд домiшувати полiтику до таких справ, та коли вже це само собою виходить… – i вiн, замислившись, замовк.

– А поки що, – провадив далi прокурор, – доручiть Ерлу зробити кiлька знiмкiв: нехай точно зафiксуе, де знайшли човен, весла, капелюх i в якому мiсцi знайдено потонулу дiвчину. І викличте якнайбiльше свiдкiв. Я договорюся з аудитором, щоб вам повернули всi витраченi вами грошi. А завтра або в понедiлок я буду тут i сам вiзьмусь за справу.

Вiн потиснув руку Хейта i поплескав його по плечу. А Хейт, дуже потiшений його увагою i сподiваючись на майбутне, надiв свiй величезний солом’яний капелюх, застебнув широченне пальто i повернувся в канцелярiю, щоб викликати мiжмiським телефоном вiрного Ерла, дати йому iнструкцii i сповiстити, що i сам вiн, Хейт, знову виiде на мiсце злочину.




Роздiл IV


Орвiл Мейсон зразу пройнявся спiвчуттям до Олде-нiв, бо з першого ж погляду зрозумiв: цiй сiм’i, мабуть, як i йому, доводилось зазнавати злигоднiв, принижень i зневаг. В суботу, близько четвертоi години дня, приiхавши на своему службовому автомобiлi iз Брiджбурга, вiн побачив перед собою старий, жалюгiдний i ветхий будиночок бiля пiднiжжя пагорба, у дверях хлiва – самого Тайтуса Олдена в сорочцi з короткими рукавами i в комбiнезонi; його обличчя, постать, весь вигляд говорили, що це – невдаха, який добре знае, що всi його зусилля марнi. І тепер Мейсон пошкодував, що не подзвонив по телефону перед вiд’iздом iз Брiджбурга: вiн зрозумiв, що для такоi людини звiстка про смерть дочки буде страшним ударом. Тимчасом Тайтус, побачивши Мейсона, який iшов до нього, подумав, що це приiжджий хоче розпитати про дорогу, i ввiчливо пiдiйшов до нього.

– Ви мiстер Тайтус Олден?

– Так, сер, це я.

– Мiстер Олден, мое прiзвище Мейсон, я з Брiджбур-га, прокурор округу Катаракi.

– Так, сер, – вiдповiв Тайтус, не розумiючи, навiщо вiн потрiбен прокуроровi, та ще з такого далекого округу.

А Мейсон дивився на Тайтуса, не знаючи, з чого почати. Трагiчна звiстка, яку вiн привiз, буде, мабуть, убивча для цього явно кволого, немiчного чоловiка. Вони стояли пiд однiею з високих темних ялин, що росли перед будинком. Вiтер пошепки повторював в ii хвоi свою пiсню, стару, як свiт.

– Мiстер Олден, – почав Мейсон з незвичайною для нього серйознiстю та лагiднiстю. – У вас е дочка на iм’я Берта або, може, Альберта? Я не зовсiм точно знаю ii iм’я.

– Роберта, – поправив Тайтус Олден, внутрiшньо здригнувшись вiд передчуття чогось недоброго.

І Мейсон, побоюючись, що потiм цей чоловiк буде не в силах розповiсти йому до ладу все, що вiн хотiв знати, квапливо спитав:

– До речi, ви не знаете часом тут молодого чоловiка на iм’я Клiфорд Голден?

– Скiльки я пам’ятаю, нiколи не чув про такого, – повiльно вiдповiв Тайтус.

– Або Карл Грехем?

– Нi, сер. Не пригадаю чоловiка з таким iм’ям.

– Так я i думав, – вигукнув Мейсон, звертаючись не так до Тайтуса, як до самого себе, i заговорив далi строго i владно: – А до речi, де тепер ваша дочка?

– Тепер у Лiкурзi. Вона там працюе. А чому ви питаете? Хiба вона зробила що-небудь погане… або просила вас про що-небудь?

Вiн криво, iз зусиллям усмiхнувся, але в його сiро-блакитних очах вiдбилося збентеження i тривожне запитання.

– Одну хвилину, мiстер Олден, – провадив далi Мейсон лагiдно, але водночас рiшуче. – Зараз я вам усе поясню. Але спочатку я повинен поставити вам два-три запитання. – І вiн подивився на Тайтуса серйозно i спiвчутливо. – Коли ви востанне бачили вашу дочку ?

– Та от вона виiхала звiдси в минулий вiвторок уранцi, iй треба було повертатись у Лiкург. Вона там працюе на фабрицi комiрцiв i сорочок Грiфiтса. Але…

– Ще хвилину, – твердо повторив прокурор, – я зараз усе поясню. Напевне, вона приiздила додому на кiнець тижня? Так?

– Вона приiздила у вiдпустку i прожила у нас приблизно з мiсяць, – повiльно i докладно пояснював Тайтус. – Вона не зовсiм добре себе почувала i приiхала додому, щоб трохи вiдпочити. Та коли виiздила, вона була зовсiм здорова. Я сподiваюсь, мiстер Мейсон, ви не хочете сказати, що з нею сталось щось недобре? – Із здивованим виглядом вiн пiднiс свою довгу засмаглу руку до пiдборiддя. – Якби менi могло отаке спасти на думку… – Вiн розгублено провiв рукою по рiдкому сивому волоссю.

– А ви не мали вiд неi звiсток з того часу, як вона виiхала? – спокiйно говорив Мейсон з твердим намiром добути якнайбiльше вiдомостей, перш нiж завдати тяжкого удару. – Вона не повiдомляла, що поiде не в Лiкург, а ще куди-небудь?

– Нi, сер, ми нiчого не одержували. Але скажiть, з нею не сталось нiякоi бiди? Може, вона зробила що-небудь таке… Та нi, цього не може бути! Але ви так питаете… Ви так говорите…

Вiн злегка тремтiв i несвiдомо торкався рукою до тонких блiдих губ. Але прокурор, не вiдповiдаючи, вийняв з кишенi лист Роберти до матерi i, показуючи старому тiльки напис на конвертi, спитав:

– Це почерк вашоi дочки?

– Так, сер, це ii почерк, – вiдповiв Тайтус трохи голоснiше. – Але в чому ж справа, пане прокурор? Чому цей лист потрапив до вас? Що в цьому листi? – Вiн судорожно стиснув руки, вже ясно читаючи в очах Мейсона звiстку про якесь страшне нещастя. – Що таке? Що там? Що вона пише в цьому листi? Ви мусите менi сказати, що сталося з моею дочкою!

Вiн схвильовано озирнувся, немов збираючись бiгти в дiм, покликати на допомогу, подiлитися з дружиною своiм страхом… І Мейсон, побачивши, до якого стану довiв вiн бiдолашного старого, з силою, але приязно схопив його за руки.

– Мiстер Олден, – почав вiн, – у кожного з нас бувають в життi такi тяжкi хвилини, коли треба зiбрати всю свою мужнiсть. Я не наважуюсь сказати вам, в чому справа, бо я i сам багато чого зазнав у життi i розумiю, як ви будете страждати.

– Вона поранена? Може, вона вмерла? – пронизливо закричав Тайтус, розширеними очима дивлячись на прокурора.

Орвiл Мейсон кивнув.

– Роберта! Дитина моя! Господи боже! – Вiн увесь зiгнувся, немов вiд удару, i прихилився до дерева, щоб не упасти. – Але як? Де? Їi вбило машиною на фабрицi? Боже милостивий!

Вiн повернувся, щоб пiти додому, до дружини, але прокурор, чоловiк iз скалiченим обличчям i мiцними руками, спинив його:

– Одну хвилину, мiстер Олден, одну хвилину! Ви не повиннi поки що йти до дружини. Я знаю, це дуже тяжко, це жахливо, але дозвольте пояснити. Не в Лiкурзi i не машиною, нi. Вона потонула. У Бiг-Бiтернi. Вона поiхала за мiсто в четвер, розумiете? Чуете, в четвер. Вона потонула в озерi Бiг-Бiтерн у четвер, катаючись на човнi. Човен перекинувся.

Збуджений стан Тайтуса, його слова i жести так схвилювали прокурора, що вiн не мiг з належною витримкою пояснити, як усе це сталось (якщо навiть припустити, що це був нещасний випадок). Почувши вiд Мейсона слово «смерть» у зв’язку з Робертою, приголомшений Олден мало не втратив розум. Вигукнувши свое перше запитання, вiн став якось по-звiрячому стогнати, немов йому перехопило подих. Вiн зiгнувся, скорчився, неначе вiд сильного болю, потiм сплеснув руками i стиснув долонями скронi.

– Моя Роберта вмерла! Моя дочка! Нi, нi! Роберта!

О господи! Не потонула! Цього не може бути! Мати говорила про неi тiльки годину тому. Вона помре, коли почуе про це. І мене це вб’е. Так, уб’е. Моя бiдна, моя дорога дiвчинка! Дитинка моя! Я не знесу цього, пане прокурор!

І вiн тяжко i стомлено сперся на Мейсона, i той, як мiг, намагався пiдтримати його. За хвилину старий озирнувся на дiм i подивився на дверi здивованим, блукаючим поглядом божевiльного.

– Хто скаже iй? – спитав вiн. – Хто наважиться сказати iй?

– Послухайте, мiстер Олден, – умовляв Мейсон, – ради вас самих i ради вашоi дружини прошу вас: заспокойтесь i допоможiть менi розiбратись у цiй справi, допоможiть тверезо i рiшуче, неначе йдеться не про вашу дочку. Я ще далеко не все розповiв вам. Але ви повиннi заспокоiтись. Дайте менi можливiсть пояснити все. Це жахливо, i я вiд усiеi душi спiвчуваю вам. Я знаю, як вам тяжко. Але тут е страхiтливi i сумнi обставини, про якi ви повиннi дiзнатись. Вислухайте ж мене! Вислухайте!

І тут, тримаючи Тайтуса пiд руку, Мейсон так швидко i переконливо, як тiльки мiг, розповiв про рiзнi факти i пiдозри, зв’язанi зi смертю Роберти, потiм дав йому прочитати ii лист i наприкiнцi вигукнув:

– Тут злочин! Злочин, мiстер Олден! Так ми думаемо в Брiджбурзi, – принаймнi ми цього побоюемось, – безсумнiвне вбивство, мiстер Олден, якщо можна вжити таке жорстоке, холодне слово.

Вiн помовчав, а Олден, вражений словами про злочин, непорушно дивився на нього, нiби не зовсiм розумiючи, що йому кажуть.

– Хоч як я поважаю вашi почуття, – знов заговорив Мейсон, – проте, як головний представник закону в моему окрузi, я вважав своiм обов’язком приiхати сьогоднi сюди, щоб дiзнатись, що вам вiдомо про цього Клiфорда Голдена або Карла Грехема або про будь-кого, хто заманив вашу дочку на це безлюдне озеро. Я розумiю, мiстер Олден, ви зараз жорстоко страждаете. І все-таки я запевняю, що ваш обов’язок – i це повинно бути й вашим бажанням – усiма силами допомогти менi розплутати справу. Цей лист свiдчить, що ваша дружина, в усякому разi, дещо знае про цього суб’екта, – знае хоч би його iм’я.

І вiн багатозначно постукав пальцем по листу.

Як тiльки Олден зрозумiв, що його дочка, очевидно, стала жертвою злочинницького насильства, до почуття гiркоi втрати долучився якийсь звiрячий iнстинкт, поеднаний з цiкавiстю, гнiвом i пристрастю природженого мисливця, – все це допомогло йому опанувати себе, i тепер вiн мовчки i похмуро слухав, що казав прокурор. Його дочка не просто потонула, – вона вбита, i вбив ii якийсь молодий чоловiк, що за нього, як видно з листа, вона збиралась вийти замiж! І вiн, батько ii, навiть не пiдозрював про iснування цiеi людини! Дивно, що дружина знала, а вiн – нi. І Роберта не хотiла, щоб вiн знав.

І зразу ж у нього виникла думка, породжена його релiгiйними вiруваннями, умовностями та звичайним для сiльського жителя пiдозрiлим ставленням до мiста i до всього мiського заплутаного i безбожного життя: думка, що, напевне, який-небудь молодий багатий городянин, спокусник i дурисвiт, з яким Роберта зустрiлась у Лiкурзi, звiв ii, обiцяючи одружитись, а потiм звичайно не схотiв додержати слова. І в ньому вмить спалахнуло жорстоке, невгамовне бажання помститися тому, хто мiг пiти на такий мерзенний злочин проти його дочки. Негiдник! Насильник! Убивця!

І вiн, i дружина думали, що в Лiкурзi Роберта спокiйно, серйозно i щасливо йде своiм важким i чесним шляхом, працюе, щоб утримувати себе i допомагати iм, старим. А тимчасом з четверга до ранку п’ятницi ii тiло лежало на днi озера. А вони спали на м’якiй постелi, ходили, розмовляли, не пiдозрюючи про ii страшну долю. І тепер ii тiло десь у чужiй кiмнатi або, може, в морзi, i рiднi, люблячi руки не подбали про нього, – i завтра байдужi, холоднi чиновники вiдвезуть його у Брiджбург.

– Якщо е бог, – схвильовано сказав Олден, – вiн не допустить, щоб такий негiдник залишився непокараним! Нi, не допустить!.. «Побачу я ще, – раптом процитував вiн, – що дiти праведника покинутi i нащадки його просять хлiба». – І, враз охоплений пекучою жадобою дiяльностi, вiн додав: – Тепер я мушу все розповiсти дружинi. Так, так, одразу ж! Нi, ви зачекайте тут. Спочатку я скажу iй усе сам на сам. Я зараз повернусь. Зараз. Зачекайте мене тут. Я знаю, це вб’е ii. Але вона повинна знати все. Може, вона скаже нам, хто вiн, тодi ми спiймаемо його, перш нiж вiн втече кудись далеко… Бiдна моя донька! Бiдна маленька Роберта! Моя мила, добра, чесна дiвчинка!

І, так, безладно бурмочучи, iз страдницьким, майже безумним обличчям вiн повернувся i, вайлуватий i незграбний, ходою автомата рушив до прибудови, що правила за кухню: там, як вiн знав, м-с Олден готувала якiсь особливi страви для завтрашнього – недiльного обiду. Але на порозi вiн спинився, в нього не вистачило мужностi йти далi. Вiн був живим втiленням трагiчноi безпорадностi людини перед безжальними, незбагненними i байдужими силами життя.

М-с Олден обернулась i, побачивши його перекривлене обличчя, безсило опустила руки; його погляд, який провiщав недобре, зразу зiгнав з ii обличчя стомлений, але мирний i простодушний спокiй.

– Тайтус, ради бога! Що сталось?

Знятi до неба руки, напiввiдкритий рот, моторошнi очi, якi мимоволi i неприродно звузились i знову широко розкрились, i, нарештi, одно слово:

– Роберта!

– Що з нею? Що з нею, Тайтус? Що з нею?

Мовчання. Знову нервове сiпання рота, очей, рук… І потiм:

– Померла! Вона… вона потонула! – І вiн без сил опустився на ослiн, що стояв тут же, бiля дверей.

М-с Олден якусь мить дивилась на нього, не розумiючи, потiм зрозумiла i, не вимовивши нi слова, важко впала на пiдлогу. А Тайтус дивився на неi i кивав, немов кажучи: «От, от. Тiльки так i могло бути. От вона й позбулася цього страхiття». Вiн поволi пiдвiвся, пiдiйшов до дружини i, ставши на колiна, спробував пiдняти ii. Потiм так само поволi випростався, вийшов з кухнi i, обiйшовши будинок, попрямував до напiвзруйнованого ганку, де сидiв Орвiл Мейсон, дивлячись на призахiдне сонце i мiркуючи про те, яке горе повiдав цей жалюгiдний, безталанний фермер своiй дружинi. Йому навiть захотiлось на хвилину, щоб усе було iнакше, – щоб цiеi справи, хоч вона i вигiдна йому, Мейсону, зовсiм не було.

Але, помiтивши схожу на скелет постать фермера, вiн схопився i, обiгнавши Олдена, поспiшив до прибудови. Побачивши на пiдлозi безмовну i непритомну м-с Олден, майже таку ж маленьку i тендiтну, як i ii дочка, вiн пiдняв ii своiми мiцними руками, пронiс через iдальню у велику спiльну кiмнату i поклав тут на розхитану кушетку. Потiм намацав ii пульс i кинувся взяти води. При цьому вiн озирнувся навколо, – чи не видно поблизу сина, дочки, сусiдки, кого-небудь, – але нiкого не було, i вiн, поспiшно повернувшись до м-с Олден, злегка побризкав водою на ii обличчя i руки.

– Є тут де-небудь лiкар? – звернувся вiн до Тайтуса, якого застав на колiнах бiля дружини.

– В Бiльцi е… лiкар Крейн.

– А у вас чи у кого-небудь поблизу е телефон?

– У мiстера Уiлкокса. – Вiн махнув рукою в напрямi до будинку Уiлкокса, телефоном якого ще недавно користувалась Роберта.

– Догляньте ii. Я зараз повернусь.

Мейсон кинувся до телефону, щоб викликати Крейна або будь-якого iншого лiкаря, i майже зразу ж повернувся разом з м-с Уiлкокс та ii дочкою. А потiм – нескiнченне чекання, поки з’явились сусiди i, нарештi, лiкар Крейн; з ним Мейсон порадився про те, чи можна буде сьогоднi ж поговорити з м-с Олден про важливу i секретну справу, що привела його сюди. І лiкар Крейн, на якого справили велике враження поважнi, офiцiальнi манери м-ра Мейсона, визнав, що це, мабуть, буде для неi навiть краще.

Лiки i дружнi, спiвчутливi умовляння допомогли привести м-с Олден до тями, i вона поступово, весь час пiдбадьорювана i заспокоювана, змогла спочатку вислухати, як усе сталось, а потiм i вiдповiсти на запитання Мейсона про загадкову особу, згадувану в листi Роберти. Вона змогла пригадати, що Роберта говорила тiльки про одного чоловiка, який виявляв iй особливу увагу, – та й говорила про нього тiльки один раз, на минуле рiздво. Це був Клайд Грiфiтс, племiнник багатого лiкурзького фабриканта Семюела Грiфiтса, завiдуючий тим вiддiлом, де працювала Роберта.

Але це, звичайно, зовсiм не означало, як зразу вiдчули i Мейсон i Олден, що племiнника такоi поважноi особи можна обвинуватити у вбивствi Роберти. Багатство! Становище в суспiльствi! Зрозумiло, Мейсон бажав помiркувати i почекати, перш нiж виступити з таким обвинуваченням. Занадто величезна була, на його погляд, рiзниця в суспiльному становищi цього чоловiка i пото-нулоi дiвчини. А все ж могло бути i так. Чому нi? Справдi, юнак, що здобув таке становище, скорiше нiж будь-хто iнший, мiг завести мимохiдь таемничий роман з такою дiвчиною, як Роберта, – адже Хейт казав, що вона дуже гарненька. Вона працювала на фабрицi його дядька i була бiдна. І до того ж, як повiдомив Фред Хейт, хто б не був той, з ким ця дiвчина була в годину своеi смертi, вона наважилася зiйтися з ним до шлюбу. Хiба це не характерно для поводження багатого i розбещеного юнака з бiдною дiвчиною? Мейсон замолоду зазнав чимало ударiв i образ, стикаючись iз щасливцями, якi мали успiх, i тому ця думка здалась йому дуже переконливою. Пiдлi багачi! Бездушнi багачi! А мати й батько, звичайно, непохитно вiрили в невиннiсть i чесноти дочки.

З дальших розпитiв виявилось, що м-с Олден нiколи не бачила цього юнака, але й нiколи не чула про будь-кого iншого. Вона i ii чоловiк могли додатково повiдомити тiльки, що останнiй раз, коли Роберта приiздила на мiсяць додому, вона почувала себе не зовсiм здоровою, ходила млява i часто лягала вiдпочити. І ще одно: вона часто писала листи, якi вiддавала листоношi або сама опускала в ящик унизу на перехрестi. Нi м-р, нi м-с Олден не знали, кому були адресованi цi листи, але Мейсон тут же зробив висновок, що листоноша, напевно, знае це. Далi, за цей мiсяць Роберта пошила собi кiлька платтiв – здаеться, чотири. А останнiм часом ii кiлька раз викликав до телефону якийсь мiстер Бейкер, – це Тайтус чув вiд м-ра Уiлкокса. Виiжджаючи, вона взяла з собою тiльки тi речi, з якими приiхала: невелику скриньку i чемодан. Скриньку вона сама здала на станцii в багаж, але Тайтус не мiг сказати, чи вiдправила вона ii в Лiкург чи деiнде.

Мейсон обмiрковував дуже важливе, на його погляд, повiдомлення про Бейкера, i тут йому раптом спало на думку: «Клiфорд Голден – Карл Грехем – Клайд Грiфiтс!»

Тi самi iнiцiали i схоже звучання цих iмен вразили його. Справдi дивний збiг, якщо тiльки цей самий Клайд Грiфiтс нiяк не причетний до злочину! І йому вже не терпiлось знайти листоношу i допитати його.

Але Тайтус Олден потрiбен був не тiльки як свiдок, який упiзнае тiло Роберти i встановить, що саме iй належали речi в чемоданi, залишеному на станцii Ган-Лодж, – вiн мiг також умовити листоношу говорити вiдверто, i тому Мейсон попросив старого одягтись i поiхати з ним, запевняючи, що завтра ж вiдпустить його додому.

Попередивши м-с Олден, щоб вона нiкому нiчого не говорила, Мейсон пiшов на пошту допитувати листоношу.

Листоношу розшукали i допитали в присутностi Олдена, який стояв бiля прокурора, схожий на гальванiзований труп. Листоноша пригадав, що Роберта за час останнього перебування тут передала йому кiлька листiв, – дванадцять або й усi п’ятнадцять, – i згадав навiть, що всi вони були адресованi в Лiкург, якомусь… як його?.. так, вiрно – Клайдовi Грiфiтсу, до запитання. Мейсон негайно пiшов з листоношею до мiсцевого нотарiуса, який за всiма правилами закону запротоколював цi свiдчення. Далi прокурор подзвонив до себе в канцелярiю i, дiзнавшись, що тiло Роберти вже доставлено в Брiдж-бург, поспiшив туди з усiею швидкiстю, якоi тiльки можна було досягти на його машинi. О десятiй годинi вечора в приймальнi «Похоронного бюро братiв Луц» бiля тiла зiбрались Бертон Берлей, Хейт, Ерл Ньюком; Тайтус, майже в нестямi, дивився в обличчя дочки. І тут Мейсон мiг, по-перше, переконатися, що це справдi Роберта Олден, i, по-друге, вирiшити для себе питання: чи можна вважати ii дiвчиною з тих, якi легко йдуть на недозволений зв’язок, що на нього вказував запис у готелi на озерi Грасс. Нi, вирiшив вiн, вона не така. Тут наявним е хитрий i злий замiр – зведення i вбивство! От негiдник! І досi його не спiймано! Полiтична значущiсть цiеi справи вiдiйшла в уявленнi Мейсона на заднiй план, а на ii мiсце прийшли гнiв i ненависть до всiх багачiв.

Але цi хвилини бiля покiйницi i вигляд Тайтуса Олде-на, який, упавши на колiна перед дочкою, палко притискав до губ ii маленькi льодянi руки i невiдривно, гарячковим, протестуючим поглядом вдивлявся в ii воскове обличчя, обрамлене довгим каштановим волоссям, – усе говорило, що навряд чи громадськiсть формально i безсторонньо поставиться до цiеi справи. Очi всiх присутнiх були повнi слiз.

І тут Тайтус Олден посилив драматизм усiеi сцени. Тимчасом як брати Луц, трое iхнiх приятелiв – власники сусiдньоi автомобiльноi майстернi, Еверет Бiкер, представник газети «Республiканець», i Сем Тексон, редактор газети «Демократ», стоячи в дверях, через голови один одного з шанобливим страхом заглядали в кiмнату, вiн раптом схопився i несамовито кинувся до Мейсона, з криком:

– Знайдiть негiдника, який винен у цьому, пане прокурор! Нехай його змусять страждати, як страждала моя добра, чиста дiвчинка. Їi вбили, от що! Тiльки вбивця мiг так завезти дiвчину на озеро i так ударити, – вiн ii ударив, це всякому ясно! – І Тайтус указав на обличчя мертвоi дочки. – У мене немае грошей, щоб судитися з таким негiдником, але я буду працювати… Я продам ферму…

Голос його урвався. Вiн знову повернувся до Роберти i мало не впав. І тодi Орвiл Мейсон, якому передався скорботний i мстивий порив бiдолашного батька, виступив наперед i схвильовано сказав:

– Ходiмо звiдси, мiстер Олден. Ми знаемо тепер, що це ваша дочка. Закликаю всiх вас, джентльмени, у свiдки: тiло впiзнано. І якщо пiдтвердиться гадка, що вашу бiдну дiвчинку вбито, мiстер Олден, я як прокурор урочисто обiцяю вам: я не шкодуватиму нi часу, нi грошей, нi сил, щоб вистежити цього негiдника i вiддати його в руки влади. І якщо правосуддя в окрузi Катаракi стоiть на висотi, – а я в цьому певен, – ви можете покластися на будь-який склад присяжних, який буде добраний нашим тутешнiм судом. І вам не доведеться продавати вашу ферму!

Щире, хоч i раптове хвилювання, а також присутнiсть вражених слухачiв привела до того, що ораторський талант м-ра Мейсона проявився в усiй своiй силi i пишнотi.

І один з братiв Луц – Ед, який виконував усi справи похоронного бюро, зв’язанi з раптовою i насильницькою смертю, – збуджено заявив:

– Вiрно, Орвiл! Отакий прокурор нам i потрiбен.

А Еверет Бiкер закричав:

– Дiйте, мiстер Мейсон! Ми вас пiдтримаемо всi, як один, коли треба буде.

Фред Хейт i його помiчник, схвильованi драматичним виступом Мейсона i його надзвичайно ефектним, навiть героiчним виглядом, пiдiйшли ближче. Хейт узяв друга за руку, а Ерл промовив схвильовано:

– Бажаю успiху, мiстер Мейсон! Ми все зробимо, що можемо, будьте певнi. І не забудьте про чемодан, який вона залишила на станцii Ган-Лодж. Вiн у вас в канцелярii. Я передав його Бертону двi години тому.

– Так, вiрно… Я мало не забув про нього, – сказав Мейсон дуже спокiйно i дiловито. Недавнiй порив красномовностi i розчуленостi минув. Тепер Мейсон був пiд враженням незвичайних похвал: нiколи ще за всi роки своеi службовоi дiяльностi вiн не зазнавав нiчого подiбного.




Роздiл V


М-р Мейсон у супроводi Олдена i службових осiб iшов у свою канцелярiю, питаючи себе, чим мiг бути викликаний цей мерзенний злочин? Замолоду вiн дуже страждав од вiдсутностi жiночоi близькостi, i тому у нього розвинувся нахил до таких мiркувань. Вiн думав про красу та чарiвнiсть Роберти i, з другого боку, про ii бiднiсть i суворе моральне й релiгiйне виховання – i прийшов до висновку, що, як видно з усього, цей молодий чоловiк або хлопчак звабив ii, а потiм, коли вона йому надокучила, вибрав такий спосiб, щоб позбутись ii, – вигадану, зрадницьку «весiльну подорож» на озеро. І тут вiн вiдчув безмежну особисту ненависть до цiеi людини. Пiдлi багатii! Гулящi багатii! Порочнi i злi нероби! І молодий Клайд Грiфiтс – гiдний представник цiеi породи! Хоч би тiльки спiймати його!

І водночас вiн раптом подумав, що, як видно з деяких обставин (дiвчина явно була близька з цим чоловiком), вона могла бути вагiтна. Цiеi догадки було досить, щоб викликати в ньому не тiльки специфiчну цiкавiсть до всiх подробиць романа, який привiв до такого кiнця, а й нетерпляче бажання перевiрити, чи справедливi його пiдозри. Мейсон почав думати, що треба знайти пiдхожого лiкаря для розтину – якщо не в Брiджбурзi, то в Утiцi або в Олбенi, – а також сповiстити про цю пiдозру Хейта i, нарештi, визначити характер ударiв, що залишили слiди на обличчi Роберти.

Але насамперед Мейсон повинен був оглянути чемодан i його вмiст, i тут йому пощастило знайти новий, дуже важливий доказ. Бо, крiм платтiв i капелюхiв Роберти, бiлизни, пари червоних шовкових пiдв’язок (вони так i лежали в коробочцi, в якiй були купленi у Браунштейна в Лiкурзi), в чемоданi було ще i туалетне приладдя – рiздвяний подарунок Клайда. І в куточку футляра, в складку сiроi шовковоi пiдкладки була засунута маленька, простенька бiла картка з написом: «Бертi вiд Клайда. Поздоровляю з рiздвом». Але прiзвища не було. А почерк – квапливi карлючки, бо, коли Клайд писав це, вiн поривався зовсiм не до Роберти.

Це вразило Мейсона: як же вбивця не знав, що туалетне приладдя разом з карткою лежить у чемоданi? А якщо знав i не вийняв картки, то чи можливо, щоб цей самий Клайд був убивцею? Чи могла людина, яка задумала вбивство, забути про таку картку, написану ii власною рукою? Що це за дивний зловмисник i вбивця? І тут прокурор подумав: «Чи не варто приховати iснування цiеi картки до дня суду i потiм несподiвано пред’явити ii, якщо злочинець почне заперечувати всяку близькiсть з дiвчиною або не признаеться, що вiн подарував iй туалетне приладдя?». І вiн узяв картку i засунув собi в кишеню, але спочатку Ерл Ньюком, уважно оглянувши ii, сказав:

– Я не цiлком певен, мiстер Мейсон, але менi здаеться, що це дуже схоже на запис у готелi на Бiг-Бiтернi.

І Мейсон вiдповiв:

– Ну, це ми незабаром встановимо.

Потiм вiн знаком покликав Хейта в сусiдню кiмнату, де нiхто не мiг iх бачити i чути, i сказав:

– Ну, Фред, все точно так, як ви думали. Вона знае, з ким поiхала дочка (вiн мав на увазi те, що вже говорив Хейту по телефону з Бiльца: що дiстав вiд м-с Олден вiдомостi про гаданого злочинця). Але ви через тисячу рокiв не вiдгадаете, хто це, якщо я вам не скажу.

І вiн пильно подивився на Хейта.

– Без сумнiву, Орвiл. Не маю анi найменшого уявлення.

– А ви знаете фiрму «Грiфiтс i Компанiя» в Лiкурзi?

– Не тi, що роблять комiрцi?

– Так, тi самi.

– Але ж не син?

Очi Фреда Хейта розкрились так широко, як не розкривались уже багато рокiв. Велика i засмагла рука вхопилась за довгу бороду.

– Нi, не син. Племiнник.

– Племiнник! Семюела Грiфiтса?! Не може бути!

Слiдчий, чоловiк лiтнiй, релiгiйний, строго моральний, зацiкавлений у полiтицi i комерцii, смикав бороду i розгублено дивився на Мейсона.

– Поки що всi обставини вказують на це, Фред. В усякому разi я сьогоднi вночi iду в Лiкург i сподiваюсь, що завтра знатиму бiльше. Але, бачите, цей самий Олден – фермер, справжнiсiнький бiдняк, його дочка працювала на фабрицi Грiфiтсiв у Лiкурзi; а цей племiнник, Клайд Грi-фiтс, як видно, завiдував тим вiддiлом, де вона працювала.

– Так, так, так, – промовив слiдчий.

– До цiеi поiздки, до вiвторка, вона провела мiсяць удома, – була хвора (вiн зробив наголос на цьому словi). За цей час вона написала йому принаймнi десять листiв, а може й бiльше. Про це я дiзнався вiд мiсцевого листоношi. Вiн дав свiдчення пiд присягою, по всiй формi, ось вони! – i вiн поплескав по кишенi пiджака. – Всi листи були адресованi в Лiкург Клайдовi Грiфiтсу. Я навiть знаю номер його будинку. І знаю прiзвище сiм’i, де жила дiвчина. Я дзвонив туди з Бiльца. Я сьогоднi хочу взяти з собою в Лiкург старого: чи не виявиться що-небудь таке, про що вiн може знати.

– Так, так, Орвiл. Розумiю… розумiю… Але ж це легко сказати: Грiфiтс!.. – i Хейт цмокнув язиком.

– А головне, я повинен з вами поговорити про медичну експертизу, – провадив Мейсон далi швидко i рiзко. – Знаете, я не думаю, щоб вiн вирiшив ii убити тiльки тому, що не хотiв одружитися з нею. Це, на мою думку, непереконливо.

І Мейсон розповiв Хейту основнi мiркування, якi змусили його прийти до висновку, що Роберта була вагiтна.

Хейт зразу погодився з ним.

– Отже, потрiбен розтин, – сказав Мейсон, – i медичний висновок про характер ран та ударiв. Перш нiж тiло заберуть звiдси, Фред, ми повиннi знати точно, без тiнi сумнiву, чи була дiвчина спершу вбита i потiм викинута з човна, чи тiльки оглушена i викинута, або, може, човен перекинувся. Це дуже важливо для справи, ви самi розумiете. Ми нiчого не зможемо зробити, якщо не будемо знати все це точно. Але як з тутешнiми лiкарями? Як на вашу думку, чи може хто-небудь з них зробити все це як слiд, щоб на судi нiхто не мiг пiдкопатися пiд iх висновок?

Мейсон хвилювався: вiн уже обмiрковував план обвинувачення.

– Не знаю, Орвiл, – повiльно вiдповiв Хейт, – не можу сказати точно. Про це вам краще судити. Я вже просив доктора Мiтчелла зайти завтра i глянути на неi. Можна покликати Бетса. Але якщо ви вiддаете перевагу кому-небудь iншому… Бево або Лiнкольну… Що ви скажете про Бево?

– Мабуть, краще Уебстера з Утiки, – сказав Мейсон, – або Бiмiса, або обох зразу. В такiй справi i чотири i п’ять експертiв не завадять.

І Хейт, розумiючи весь тягар покладеноi на нього вiдповiдальностi, додав:

– Я думаю, ви маете рацiю, Орвiл. Може, чотири або п’ять голiв краще, нiж одна чи двi. Але це означае, що ми повиннi вiдкласти огляд на день або на два, поки не зберемо всiх лiкарiв.

– Так, так, – пiдтвердив Мейсон. – Але це навiть краще. Я тимчасом поiду в Лiкург – чи не з’ясую там ще чого-небудь. Нiколи не можна знати заздалегiдь. Може, я там i застукаю його. Принаймнi сподiваюсь. Або чи не пощастить почути чогось нового, що пролле свiтло на всю справу… Я почуваю, це буде велика справа, Фред. Найважча справа у всiй моiй практицi, та й у вашiй також, i ми повиннi обмiрковувати кожний свiй крок. Тут нiяка обережнiсть не зайва. Вiн, очевидно, багатий, – значить, буде боротись. І, крiм того, рiдня його пiдтримае.

Вiн нервово скуйовдив свое густе волосся.

– Нiчого, я думаю, справимось, – додав вiн. – Насамперед треба викликати з Утiки Бiмiса i Уебстера, – мабуть, телеграфуйте-но iм сьогоднi, чи що, або подзвонiть по телефону. І Спралу в Олбенi. А щоб не порушувати мир у власному домi, запросимо i тутешнiх: Лiнкольна i Бетса. І, мабуть, Бево. – Тут вiн дозволив собi злегка усмiхнутись. – Ну от, Фред, а я поки що почну збиратись у дорогу. Влаштуйте так, щоб вони приiхали сюди не завтра, а в понедiлок або у вiвторок. Я, напевне, повернусь на той час i тодi зможу сам бути при цьому. А якщо можна, давайте в понедiлок… чим скорiше, тим краще! Подивимось, що тодi з’ясуеться.

Вiн дiстав iз шафи ще кiлька бланкiв, потiм вийшов у приймальню i сказав Олдену, що iм доведеться поiхати разом в Лiкург, а Берлею доручив викликати до телефону м-с Мейсон, якiй пояснив, що мае виiхати в термiновiй справi i повернеться не ранiше вiд понедiлка.

Протягом усiеi дороги до Утiки – три години поiздки i година, проведена в чеканнi поiзда на Лiкург, i ще година двадцять хвилин у вагонi цього поiзда (в Лiкург вони прибули близько сьомоi ранку) – Орвiл Мейсон старанно витягав iз пригнiченого i похмурого Тайтуса скупi вiдомостi про скромне минуле його i Роберти, про ii щедрiсть, слухнянiсть, поряднiсть, про ii добре та нiжне серце, про те, де саме вона ранiше працювала, скiльки одержувала i на що витрачала грошi, – то була скромна розповiдь, i вона глибоко зворушила Мейсона.

Приiхавши з Тайтусом у Лiкург, Мейсон зразу подався в готель «Лiкург» i, знявши номер, залишив там старого, щоб той мiг вiдпочити. Звiдти вiн поспiшив до мiсцевого прокурора, вiд якого йому треба було дiстати дозвiл дiяти на його територii. На допомогу йому дали полiцейського для доручень – рослого сищика в цивiльному, – i вiн пiшов у кiмнату Клайда на Тейлор-стрiт, сподiваючись, всупереч всьому, застати його вдома. Однак до них вийшла м-с Пейтон i сказала, що, хоч Клайд i живе тут, але тепер його немае (виiхав у вiвторок – напевне, до своiх друзiв на Дванадцяте озеро). І Мейсон трохи знiяковiло змушений був пояснити, по-перше, що вiн прокурор округу Катаракi, i по-друге, що через деякi пiдозрiлi обставини, зв’язанi iз загибеллю на озерi Бiг-Бiтерн однiеi дiвчини, супутником якоi, очевидно, був Клайд, вiн, прокурор, мусить обшукати його кiмнату. Ця заява так вразила м-с Пейтон, що вона вiдсахнулась, i на ii обличчi вiдбились крайнiй подив, жах i недовiр’я.

– Як, мiстер Клайд Грiфiтс!.. Та нi, це безглуздя! Вiн племiнник мiстера Семюела Грiфiтса, i його тут усi знають. Якщо вам потрiбнi будь-якi вiдомостi про нього, звернiться до його родичiв: вони вам, звичайно, все скажуть. Але щоб таке… та цього бути не може!

І вона так дивилась на Мейсона i на мiсцевого сищи-ка, який уже встиг показати iй свiй значок, нiби не була впевнена в iх чесностi i в iх повноваженнях.

А тимчасом сищик, звичний до цього, вже став за спиною м-с Пейтон, внизу сходiв, що ведуть на верхнiй поверх. А Мейсон вийняв з кишенi заготовлений передбачливо ордер на обшук.

– Менi дуже шкода, панi, але я мушу просити вас показати нам його кiмнату. Ось ордер, який дае менi право зробити обшук, а це пiдлеглий менi полiцейський агент.

І зразу побачивши всю марнiсть боротьби з законом, м-с Пейтон тремтячою рукою вказала на кiмнату Клайда, хоч i думала при цьому, що сталось якесь безглузде, глибоко несправедливе й образливе непорозумiння.

А тi двое, ввiйшовши в кiмнату Клайда, почали оглядати ii. Обидва зразу помiтили в кутку невелику i не дуже мiцно замкнену скриню, i м-р Фаунс, сищик, у ту ж мить спробував пiдняти ii, щоб визначити вагу, а Мейсон став оглядати одну по однiй усi речi в кiмнатi, вмiст усiх ящикiв та коробок, а також усiх кишень в одязi. І в ящику шифоньерки, серед кальсон i сорочок, що вийшли з ужитку, та старих запрошень вiд Трамбалiв, Старкiв, Грiфiтсiв i Гаррiетiв, вiн знайшов аркушик блокнота, на якому Клайд записував для пам’ятi, куди його запрошено: «Середа 20 лютого. Обiд у Старкiв», нижче: «П’ятниця, 22, Трамбали». Порiвнявши цей почерк з почерком на картцi, яка була у нього в кишенi, Мейсон зразу ж пересвiдчився за iх схожiстю, що вiн справдi в кiмнатi саме потрiбноi йому людини. Вiн сховав аркушик у кишеню i подивився в куток, де сищик уважно розглядав замкнену скриню.

– Що робити з цим, начальнику? Заберемо звiдси чи вiдкриемо тут?

– Я думаю, – поважно сказав Мейсон, – що нам слiд вiдкрити ii тут, Фаунс. Пiзнiше я пришлю по скриню, але я хотiв би тепер же знати, що там у нiй.

Сищик зразу ж витяг з кишенi важку стамеску i подивився навкруг, шукаючи молоток.

– Скриня не така вже мiцна, – зауважив вiн, – думаю, що зможу зламати ii, якщо ви хочете.

Але тут м-с Пейтон, надзвичайно здивована таким ходом справи, не витримала i заступилась, сподiваючись перешкодити цим грубим дiям.

– Я можу дати вам молоток, якщо хочете, – заявила вона, – але хiба не можна послати по слюсаря? Нiколи в життi не чула нiчого подiбного!

Проте сищик уже заволодiв молотком i збив замок. У невеликому верхньому вiддiлi був усякий туалетний дрiб’язок: шкарпетки, комiрцi, краватки, кашне, пiдтяжки, зношений светр, пара високих зимових чобiт дуже сумнiвноi добротностi, мундштук, червона лакована попельничка i ковзани. Але серед усього цього, в куточку, лежали також зв’язанi докупи останнi п’ятнадцять листiв Роберти, посланi з Бiльца, i невеликий ii портрет, який вона йому подарувала торiк. І тут же – друга, маленька пачка, в якiй були зiбранi всi записочки та запрошення Сондри, до того дня, коли вона виiхала в Пайн-Пойнт. Листи, написанi звiдти, Клайд носив з собою на грудях, бiля серця. Знайшлась i третя пачка, ще бiльш компрометуюча, – одинадцять листiв вiд матерi, причому першi два були адресованi Гаррi Тенету в Чiкаго до запитання – момент явно дуже пiдозрiлий, а решта – Клайдовi Грiфiтсу в Чiкаго, а потiм у Лiкург.

Прокурор не став чекати i дивитися, що знайдеться ще в скринi, а взявся до листiв: спочатку вiн прочитав першi три листи Роберти, пiсля чого йому стала зовсiм ясною причина ii вiд’iзду в Бiльц; потiм три першi листи вiд матерi на зворушливо простому i дешевому паперi: вона натякала на нерозважливу поведiнку Клайда в Канзас-Сiтi i на нещасний випадок, через який йому довелося виiхати звiдти, i настiйливо та нiжно умовляла його надалi не збиватися з пуття. І у Мейсона, з його стриманим темпераментом i дуже обмеженим знанням людей та людських вiдносин, створилось враження, що цей суб’ект з раннiх юнацьких рокiв мав нестiйку вдачу, був легковажний i розбещений.

Водночас Мейсон здивовано дiзнався, що хоч Клайда тут i пiдтримуе багатий дядько, але сам вiн належить до бiдноi i, крiм того, дуже релiгiйноi паростi родини Грiфiт-сiв. У звичайних умовах це могло б трошки пом’якшити його ставлення до Клайда. Однак тепер, пiд впливом записочок Сондри, трагiчних листiв Роберти i слiв матерi про якийсь старий злочин у Канзас-Сiтi, вiн прийшов до висновку, що Клайд за складом свого характеру цiлком здатний був не тiльки задумати цей новий злочин, а й холоднокровно здiйснити його. Що ж було там, у Канзас-Сiтi? Треба телеграфувати тамтешньому прокуроровi i запитати про подробицi.

Думаючи про це, вiн почав нашвидку, але так само пильно i критично проглядати рiзнi записочки, запрошення i любовнi листи Сондри. Всi вони сильно пахли духами, були написанi на чудовому паперi з монограмою i ставали чимраз нiжнiшi й iнтимнiшi, а пiзнiшi незмiнно починалися словами: «Клайдi маленький», або «мiй любий, чорноокий», або «мiй любий хлопчику», i були пiдписанi або по-дитячому «Сонда» або «Ваша Сондра»… Деякi з них були зовсiм недавнi: вiд десятого, п’ятнадцятого, двадцять шостого травня, – саме в цей час, як умить вiдзначив Мейсон, почали надходити найсумнiшi листи вiд Роберти.

Тепер усе ясно. Вiн потай звабив одну дiвчину i при цьому був такий зухвалий, що домагався взаемностi у другоi, яка належала до вищих мiсцевих кiл.

Зацiкавлений i приголомшений цим разючим вiдкриттям, Мейсон, однак, розумiв, що тепер не час сидiти й роздумувати. Зовсiм нi. Цю скриню треба негайно переправити в готель «Лiкург». Далi, треба, якщо тiльки можливо, з’ясувати, де саме перебувае цей суб’ект, i спiймати його… Вiн наказав сищиковi подзвонити в полiцейське управлiння i подбати про те, щоб скриню доставили в його номер у готелi, а сам поспiшив в особняк Семюела Грiфiтса, але там дiзнався, що вся сiм’я виiхала з мiста до Грiнвуда.

У вiдповiдь на його телефонний запит iз Грiнвуда повiдомили, що, як там вiдомо, Клайд Грiфiтс перебувае тепер на дачi Кренстонiв, на Дванадцятому озерi, недалеко вiд Шейрона, поряд з дачею Фiнчлi. І прiзвище, i мiстечко Шейрон уже були зв’язанi в свiдомостi Мейсона з Клайдом, i вiн зразу вирiшив: якщо Клайд ще не втiк далеко вiд цих мiсць, вiн повинен бути саме там, – можливо, на дачi в дiвчини, яка писала всi цi записочки i запрошення, – цiеi Сондри Фiнчлi. Та й капiтан «Лебедя» заявив, що молодий чоловiк, який iхав iз Бухти Третьоi милi, вийшов у Шейронi. Еврiка! Вiн спiймав його!

І ретельно обмiркувавши, що робити далi, Мейсон тут же надумав iхати в Шейрон i Пайн-Пойнт. А тимчасом, дiставши точний опис зовнiшнiх прикмет Клайда, вiн i про цi прикмети, i про те, що Клайда розшукують за пiдозрою в убивствi, сповiстив не тiльки прокурора i начальника полiцii в Лiкурзi, але також шерифа в Брiджбурзi Ньютона Слека, Хейта i свого помiчника, пропонуючи всiм трьом негайно виiхати в Шейрон, де вiн з ними зустрiнеться.

Далi, немовби за дорученням м-с Пейтон, вiн зв’язався мiжмiським телефоном з дачею Кренстонiв у Пайн-Пойнтi i спитав дворецького, чи немае у них часом м-ра Клайда Грiфiтса? «Так, сер, вiн тут, сер, але зараз його немае поблизу, сер. Мабуть, вiн поiхав на прогулянку по озеру, сер. Що зволите переказати, сер?». На дальшi розпитування дворецький не мiг дати точних вiдповiдей: уся компанiя вирушила, напевне, на Ведмеже озеро, – це миль за тридцять; коли вони повернуться, вiн сказати не може, – напевне, через день-два, не ранiше. Але ясно було, що Клайд поiхав з цiею компанiею.

І Мейсон зразу ж удруге викликав брiджбурзького шерифа i наказав йому взяти з собою чотирьох або п’ятьох агентiв, щоб переслiдувачi могли в Шейронi роздiлитись, схопити цього самого Клайда, де б вiн не був, i посадити в брiджбурзьку тюрму. А там вiн зможе пояснити вiдповiдно до процедури, встановленоi законом, дивнi обставини, якi досi, здавалося б, незаперечно вказували на нього як на вбивцю Роберти Олден.




Роздiл VI


Вiдколи води озера зiмкнулись над Робертою, а Клайд доплив до берега i, змiнивши одяг, дiстався до Шейрона, а потiм до дачi Кренстонiв, вiн перебував у станi майже повного розумового розладу i в своему збентеженнi та сторопiннi нiяк не мiг зрозумiти, чи винен вiн чи не винен у дочаснiй загибелi Роберти. Однак вiн ясно розумiв: якщо випадково помiтять, як вiн крадькома пробираеться на пiвдень, замiсть того, щоб повернути на пiвнiч до бiгбi-тернського готелю i повiдомити про цю нiби ненавмисну катастрофу, то його поведiнку вважатимуть такою черствою i жорстокою, що всякий цiлком впевнено обвинувачуватиме його у вбивствi. І ця думка мучила Клайда, бо тепер йому здавалось, що насправдi вiн не винен, – адже в останню хвилину в душi його стався переворот!

Але хто повiрить цьому тепер, коли вiн не повернувся i не повiдомив про подiю? А тепер уже неможливо повернутись. Якщо Сондра почуе, що вiн був на цьому озерi з фабричною робiтницею, що вiн записав ii в готелi як свою дружину… Боже!

А потiм поясняти все дядьковi або холодному, жорстокому Гiлберту… i всiй цiй шикарнiй, цинiчнiй молодi в Лiкурзi?.. Нi, нi! Зайшовши так далеко, вiн не може вiдступити. Інакше – катастрофа… може, смерть. Вiн повинен використати, скiльки можливо, це жахливе становище, – використати свiй задум, який привiв його до такоi дивноi розв’язки, що неначе виправдуе його.

Але цi лiси! Та ще й нiч надходить! Моторошна самотнiсть i небезпека, прихованi скрiзь i в усьому! Що робити, що сказати, коли хто-небудь зустрiнеться? Вiн був зовсiм розгублений, на межi душевного i нервового розладу. Якби хруснула гiлка – вiн кинувся б тiкати, мов заець.

В такому станi вiн дочекався темряви i пiшов у глиб лiсу, але ранiше вiдшукав свiй чемодан, змiнив костюм i, викрутивши мокрий одяг та спробувавши так-сяк висушити його, поклав у чемодан, накрив сухими гiлками та хвоею, а тодi заховав штатив фотографiчного апарата пiд стовбуром поваленого дерева. І дедалi настiйливiше вiн думав про свое дивне i небезпечне становище. А чи не було кого-небудь на березi в ту саму хвилину, коли вiн ненавмисно ударив ii, i обое вони впали у воду i вона так пронизливо й жалiбно закричала? Що як хто-небудь бачив це… один iз тих мiцних здорованiв, яких вiн помiтив тут удень… може, от зараз хтось знiмае тривогу – i вже цiеi ночi десятки людей кинуться переслiдувати його. Полювання на людину! Вони спiймають його, i нiхто не повiрить, що вiн ударив ii ненавмисне! Його навiть можуть лiнчувати, не чекаючи законного суду. Це можливо. Таке траплялось. Зашморг на шию. Або, може, застрiлять тут, у лiсi. І навiть не дадуть можливостi пояснити, як це сталось… як довго вона переслiдувала i мучила його! Нiхто нiколи не зрозумiе цього!

І думаючи про це, вiн iшов чимраз швидше – так швидко, як давали змогу мiцнi, густi й колючi молодi деревця i сухе вiття, що зловiсно потрiскуе пiд ногами, – iшов, повторюючи в думцi, що дорога до Бухти Третьоi милi мае бути у нього праворуч, а мiсяць, коли зiйде, – лiворуч.

Але, боже мiй, що це?

Жахливий звук!

Неначе жалiбний i зловiсний стогiн якогось духа у пiтьмi!

От!

Що це?

Вiн випустив чемодан, весь у холодному поту сiв на землю i перелякано зiщулився бiля високого гiллястого дерева, зацiпенiлий i нерухомий.

Жахливий крик!

Та це ж сова! Вiн чув ii крик кiлька тижнiв тому, коли був на дачi Кренстонiв. Але тут! У цiй хащi! В цiй пiтьмi!.. Треба йти, щоб скорiше вибратися звiдси, це ясно. Треба прогнати цi страшнi, нестерпнi думки, iнакше у нього зовсiм не залишиться нi сил, нi мужностi.

Але погляд Роберти! Той останнiй благаючий погляд! Боже! Їi очi й зараз перед ним. І цi розпачливi, жахливi крики! Невже вони весь час лунатимуть в його вухах… поки вiн не вибереться звiдси?

Чи зрозумiла вона, коли вiн ii ударив, що це сталось без лихого замiру… що це була тiльки мить гнiву i протесту? Чи знае вона це тепер, де б вона не була, – на днi озера чи, може, тут, у темнiй хащi, поруч нього? Їi примара!..

Нi, треба скорiше тiкати геть… геть! Треба… i все-таки… тут, у хащi, вiн в безпецi! Треба взяти себе в руки, не слiд виходити на великий шлях. Там перехожi. Там, можливо, люди, якi шукають його!.. Але чи вiрно, що людина живе i пiсля смертi? Що iснують привиди? І вони знають усю правду? Тодi вона повинна знати… але тодi вона знае i про його попереднi замисли. Що вона подумае! Може, це вона зараз з похмурим докором переслiдуе його своiми помилковими обвинуваченнями? Помилковими – хоч i правда, що спочатку вiн хотiв убити ii. Вiн замишляв це! Замишляв! І це, звичайно, великий грiх. І хоч вiн i не вбив ii, але щось зробило це за нього. Все це правда.

Але привиди!.. боже, примари тих, хто вже вмер… вони переслiдують тебе, щоб викрити i покарати… може, вони стараються спрямувати людей на твiй слiд… як знати? Мати колись призналась йому, Френку, Естi i Джулii, що вона вiрить у привиди.

І, нарештi, – мiсяць (до цього часу вже три години вiн iшов отак, спотикаючись, прислухаючись, чекаючи, весь тремтячи i обливаючись потом). Навколо, хвалити бога, нiкого немае! І високо над головою – зiрки, яскравi i лагiднi, як над Пайн-Пойнтом, де Сондра… Якби вона бачила його зараз – як вiн тiкае вiд Роберти, похованоi у водах озера, на поверхнi якого плавае його капелюх! Якби вона чула крики Роберти! Дивно, – нiколи, нiколи, нiколи вiн не зможе розповiсти iй, що через неi – через ii красу, пристрасть до неi, через усе, що вона значить для нього, – вiн мiг… мiг… ну… спробувати вчинити таку жахливу рiч – убити дiвчину, яку ранiше кохав. І протягом усього життя його переслiдуватиме ця думка. Нiколи вiн не зможе позбутись ii – нiколи, нiколи, нiколи! Ранiше вiн не думав про це. Жахлива рiч!

І раптом у пiтьмi, близько одинадцятоi години, як вiн потiм змiркував, – вiд води його годинник спинився, – коли вiн уже вибрався на великий шлях, що веде на захiд, i пройшов милю або двi, з темноi хащi раптово, як примари, вийшли тi трое! Спершу вiн подумав, що вони бачили його в ту мить, коли вiн ударив Роберту, або зразу пiсля цього, i тепер прийшли схопити його. Яка страшна хвилина! А хлопчик пiднiс лiхтар, щоб краще розглянути його обличчя! І безперечно, побачив на цьому обличчi пiдозрiлий переляк i збентеження, бо саме в ту хвилину Клайд поринув у тяжкий роздум про все, що сталось: його невiдступно переслiдувала думка, що вiн випадково залишив який-небудь доказ, який легко може його викрити. Вiн вiдсахнувся, впевнений, що це – люди, посланi схопити його. Але в цю мить високий худорлявий чоловiк, який iшов попереду, запросто гукнув Клайда, немов його тiльки потiшила явна полохливiсть молодого чоловiка: «Здорово, перехожий!», а хлопчак, не виявляючи анi найменшого подиву, ступив наперед i пiдкрутив гнiт у лiхтарi. І аж тепер Клайд зрозумiв, що це просто мiсцевi селяни або провiдники, а зовсiм не загiн, посланий доганяти його, i, якщо вiн буде спокiйний та ввiчливий, вони нiколи не запiдозрять у ньому вбивцю.

Але потiм вiн сказав собi: «А вони ж запам’ятають мене. Запам’ятають, що я йшов безлюдною дорогою, в таку годину, з чемоданом…». І тут же вирiшив, що повинен поспiшати… поспiшати… i нiкому бiльше не потрапляти на очi.

А через кiлька годин, коли мiсяць уже заходив i вiд жовтувато-блiдого, хворобливого свiтла, розлитого в лiсi, нiч стала ще тужливiша i тяжча, Клайд пiдiйшов до Бухти Третьоi милi – селища, яке складалося з купки хатин тубiльцiв i дачних котеджiв, що тулились на пiвнiчному вiдрозi Індiйських гiр. З повороту дороги вiн побачив, що де-не-де у вiкнах ще блимають вогники. Крамницi. Будинки. Вуличнi лiхтарi. Але в блiдому свiтлi мiсяця вони здавались зовсiм тьмяними – тьмяними i примарними. Ясно одно: в цю годину, в такому костюмi, з чемоданом у руцi вiн не може з’явитися тут. Своiм виглядом вiн, безперечно, викличе цiкавiсть i пiдозру, якщо хто-небудь помiтить його. Маленький пароплав, що ходить мiж цим селищем i Шейроном (звiдти Клайд повинен був вирушити далi в Пайн-Пойнт), вiдiйде тiльки о-пiв на дев’яту – отже, поки що треба сховатися де-небудь i по змозi прибрати пристойного вигляду.

І тому вiн знову ввiйшов у лiс, що пiдступав аж до околиць селища. У лiсi Клайд сподiвався дочекатися ранку; звiдти вiн мiг стежити за годинником на баштi маленькоi церкiвки, щоб знати, коли настане час вийти. А поки що вiн старався обмiркувати, чи розсудливо вiн дiе? А що як хто-небудь уже чекае його тут? Тi трое… чи, може, ще хто-небудь, хто бачив… Або сповiщений ким-небудь полiцейський агент?.. І трохи згодом вiн вирiшив, що все-таки краще спуститися в селище. Чи варто пробиратися лiсами по захiдному берегу озера… та ще вночi, бо вдень його можуть побачити… адже коли вiн сяде на цей пароплав, то через пiвтори години, найбiльше через двi, буде в Кренстонiв у Шейронi! А пiшки вiн дiстанеться туди тiльки завтра – це безглуздо, це далеко небезпечнiше. І, крiм того, вiн обiцяв Сондрi й Бертiнi приiхати у вiвторок, а сьогоднi вже п’ятниця. І до того ж, може, завтра вже знiметься шум, почнеться погоня… в усi кiнцi сповiстять його прикмети… а сьогоднi вранцi… хiба Роберту могли знайти так швидко? Нi, нi. Це – найкращий шлях. Хто знае його тут, хто зможе встановити, що вiн i е Карл Грехем або Клiфорд Голден? Найкраще поспiшити, перш нiж стане що-небудь вiдомо про Роберту. Атож, звичайно. І нарештi, коли баштовий годинник показував десять хвилин на дев’яту, Клайд вийшов з лiсу; серце його калатало.

Вулиця вела до пристанi, звiдки мав вiдiйти пароплав у Шейрон. Клайд вагався – i враз побачив, що пiдходить автобус з озера Рекет. І вiн подумав, що коли на пристанi або на палубi вiн зустрiнеться з ким-небудь iз знайомих, можна буде сказати, нiби вiн щойно приiхав з озера Рекет, де у Сондри й Бертiни багато друзiв; а якщо зустрiне одну з них, то скаже, що був на озерi Рекет позавчора. Назве перше-лiпше прiзвище або дачу, в крайньому разi – вигадану.

Отже, вiн рушив до пароплава i зайняв мiсце на палубi, а потiм вийшов у Шейронi – i, як йому здалось, не привернув до себе нiчиеi уваги. На пароплавi було з десяток пасажирiв, але жодного знайомого, i нiхто з них, крiм хiба молодоi дiвчини в голубому платтi та бiлому солом’яно-му капелюшку, як видно, мiсцевоi жительки, не звернув уваги на Клайда. А погляд цiеi дiвчини виявляв, здаеться, захоплення. А втiм, цього було досить, щоб Клайд, який намагався найменше впадати в око, перейшов на корму, хоч решта пасажирiв волiли залишатись на носовiй частинi палуби.

Прибувши в Шейрон i знаючи, що бiльшiсть пасажирiв попрямуе на залiзничну станцiю до першого ранкового поiзда, вiн швидко пiшов за всiма, але повернув у перше, яке трапилось, кафе, сподiваючись замести слiди. Хоч вiн пройшов пiшки чималу вiдстань од Бiг-Бiтерну, а перед тим пiвдня грiб i, снiдаючи з Робертою, тiльки удавав, що iсть, вiн навiть тепер не був голодний. Потiм, побачивши групу пасажирiв, що йшли зi станцii, – серед них не було нiкого знайомого, – вiн приеднався до них, удаючи, що теж прямуе з поiзда до готелю i на пристань. Це, напевно, прибув поiзд з пiвдня, iз Олбенi й Утiки, подумав вiн, отже, здаватиметься цiлком iмовiрним, що вiн приiхав цим поiздом. Вiн удав, неначе йде зi станцii, але по дорозi, розшукавши телефон, сповiстив Бертiну i Сондру про свiй приiзд i, почувши, що по нього пришлють не моторний човен, а автомобiль, попередив, що чекатиме на верандi готелю. По дорозi вiн купив ранкову газету, хоч i розумiв, що там не може бути поки що нiяких повiдомлень про подiю. Тiльки-но вiн дiйшов до готелю i сiв на верандi, як пiд’iхав автомобiль Кренстонiв.

На привiтання i гостинну усмiшку добре знайомого йому шофера Кренстонiв Клайд все-таки змiг вiдповiсти веселою i нiбито невимушеною усмiшкою, хоч в глибинi душi вiн мучився вiд страху. Безперечно, повторював вiн у думцi, тi трое, що зустрiлися з ним у лiсi, вже прийшли на Бiг-Бiтерн. А там тепер, звичайно, вже оглядiлись, що немае його i Роберти i, може, – хто знае, – вже знайдено перекинутий човен, капелюх Клайда, вуаль Роберти. І тi трое, може, повiдомили вже, що бачили молодого чоловiка з чемоданом, який пробирався вночi на пiвдень. А коли так, – незалежно вiд того, чи знайдено ii тiло чи нi, – можуть виникнути сумнiви, чи справдi вони обое потонули.

А може, з якоi-небудь дивноi випадковостi тiло Ро-берти вже випливло на поверхню? Що тодi? Може, на ii обличчi залишились слiди вiд удару, – вiн таки сильно ударив ii. Коли так – будуть пiдозрювати, що тут убивство. І коли його тiло не знайдуть, а цi люди опишуть зовнiшнiсть чоловiка, якого вони зустрiли, то чи не вважатимуть убивцею Клiфорда Голдена або Карла Грехема?

Та Клiфорд Голден або Карл Грехем – не Клайд Грiфiтс. Хiба можна встановити, що Клайд Грiфiтс i Клiфорд Голден або Карл Грехем – та сама особа? Адже вiн ужив усiх запобiжних заходiв, а на озерi Грасс навiть обшукав чемодан i сумочку Роберти, поки вона, виконуючи його просьбу, виходила розпорядитися про снiданок. Правда, вiн знайшов два листи вiд однiеi дiвчини, Терези Баузер, адресованi Робертi в Бiльц, але вiн знищив iх ще перед вiд’iздом у Ган-Лодж. Туалетне приладдя у футлярi з клеймом «Уайтлi, Лiкург» довелося залишити, – але ж м-с Голден або м-с Грехем могла сама купити це приладдя в магазинi Уайтлi, – така рiч нiяк не може навести на його слiд. Звичайно, нi. Ага, ще плаття Роберти. Але навiть якщо вони допоможуть впiзнати ii, хiба батьки ii, як i всi iншi, не подумають, що вона поiхала в цю подорож з якимсь невiдомим чоловiком на прiзвище Голден або Грехем? Мабуть, вони волiтимуть не розголошувати цю iсторiю. Так або iнакше, Клайд вирiшив сподiватися на краще, зберiгати самовладання, поводитися спокiйно, бадьоро i весело, щоб тут нiхто не мiг нi в чому його запiдозрити, тим бiльше, що вiн же, власне кажучи, й не вбивав ii!

І от вiн iде в чудовому автомобiлi. Сондра i Бертiна чекають його. Доведеться сказати, що вiн приiхав просто з Олбенi: iздив туди за дорученням дядька, яке забрало у нього весь час, починаючи з вiвторка. Вiн буде раювати в товариствi Сондри – i все-таки йому доведеться завжди, весь час думати про цi страхiття. А що як вiн зробив якусь необачнiсть, не зумiв приховати всi слiди, якi можуть привести до нього… Що, коли так? Викриття! Арешт! Може, його похапцем несправедливо засудять… навiть покарають… якщо тiльки вiн не зумiе пояснити, що це був ненавмисний удар. Тодi кiнець усiм його мрiям про Сондру… про Лiкург… надiям на блискуче майбутне. Але чи зумiе вiн пояснити це? Чи зможе? О боже!




Роздiл VII


З ранку п’ятницi до полудня наступного понедiлка Клайда оточувало все, що ранiше так захоплювало i тiшило його, – i все-таки його серце безнастанно краяли нестерпний страх i побоювання. З тiеi хвилини, як Сондра i Бертiна зустрiли його бiля входу на дачу Кренстонiв i провели у вiдведену для нього кiмнату, вiн весь час думав про контраст мiж усiма тутешнiми радостями i близькою загибеллю, що неминуче загрожуе йому.

Тiльки-но вiн увiйшов, Сондра, закопиливши губки, шепнула йому, так щоб не могла почути Бертiна:

– Гидкий! Сидiв там цiлий тиждень, коли мiг бути тут. А Сондра для нього все зробила! Треба було б вас гарненько вiдшльопати. Я вже хотiла дзвонити вам сьогоднi, щоб дiзнатись, де ви!

А очi ii говорили про те, що вона палко закохана в нього.

І, незважаючи на своi тривожнi думки, Клайд весело усмiхнувся iй, бо в ii присутностi всi страхiття – i смерть Роберти, i небезпека, що загрожувала йому самому, – здавалось, одразу вiдiйшли на заднiй план. Хоч би тiльки все минуло добре, хоч би нiщо не викрило його! Попереду – широкий шлях! Прекрасне майбутне! Їi краса! Їi кохання! Їi багатство! Однак, пройшовши в свою кiмнату, куди ще ранiше доставили його чемодан, вiн зразу почав нервуватись через костюм. Адже вiн мокрий i зiм’ятий, його треба сховати – хоч би в шафу, на верхню полицю. Як тiльки Клайд залишився сам i замкнув дверi на ключ, вiн вийняв костюм iз чемодана – непросохлий, зiбганий, з грязюкою бiгбiтернських берегiв на штанях – i тут же вирiшив: мабуть, краще залишити його в замкненому чемоданi до ночi, – тодi можна буде вiльнiше обмiркувати, що з ним робити. Але все iнше, що було на ньому в той день, вiн зв’язав у клунок, щоб вiддати випрати. І коли робив усе це, вiн ясно, до нестями, до нудоти розумiв усю таемничiсть, весь трагiзм i пафос життя… скiльки вiн зазнав пiсля переiзду в схiднi штати, як мало хорошого бачив у юностi! І як мало, по сутi, дано йому тепер. Який контраст мiж цiею просторою, розкiшною кiмнатою i його кiмнатинкою в Лiкурзi. Як дивно, що вiн взагалi тут пiсля вчорашнього… Блакитнi води цього iскрiючого озера за вiкном такi несхожi на темнi води Бiг-Бiтерну!.. А на зеленому лужку, що стелеться вiд цього свiтлого, мiцного i просторого будинку з його широкою верандою i смугастими маркiзами аж до озера, Стюарт Фiнчлi, Вайолет Тейлор, Френк Гаррiет i Вайнет Фент у шикарних спортивних костюмах грають в тенiс, а Бертiна i Харлей Бегот вiдпочивають у холодку пiд навiсом.

І от Клайд, прийнявши ванну i переодягшись, робить веселе обличчя, хоч нерви його, як i ранiше, напруженi i його терзае страх, – i, вийшовши з дому, пiдходить до Сондри, Берчарда Тейлора i Джiл Трамбал: вони смiються, згадуючи якусь веселу пригоду, що сталась пiд час учорашнього катання на моторному човнi.

Джiл зустрiчае його веселим вигуком:

– Хелло, Клайд! Де ви пропадали? Я вас, здаеться, сто рокiв не бачила.

А вiн, промовисто усмiхнувшись Сондрi, – нiколи ще вiн так не прагнув ii розумiння i кохання, – пiдтягнувся на поручнях веранди i вiдповiв якомога спокiйнiше:

– З вiвторка працював в Олбенi. Жарко там! Страшенно радий, що потрапив сюди сьогоднi. А хто тут е?

– Майже всi, здаеться, – усмiхнулась Джiл. – Вчора у Ренделiв я зустрiла Ванду. А Скотт писав Бертiнi, що приiде в наступний вiвторок. Схоже на те, що в Грiнвудi цього року буде не дуже багато народу.

Тут розпочалась довга i жвава суперечка: чому Грiнвуд тепер уже не той, яким був ранiше. Раптом Сондра вигукнула:

– Боже, я зовсiм забула! Я маю сьогоднi подзвонити Беллi. Вона обiцяла на тому тижнi поiхати в Брiстоль на виставку коней.

Заговорили про коней i собак. Клайд уважно слухав, щосили намагаючись здаватися таким, як усi, але не перестаючи болiсно думати про те саме. Тi трое зустрiчних… Роберта… Може, ii тiло вже знайдено… А втiм, умовляв вiн себе, навiщо стiльки страхiв? Навряд чи можна знайти ii на такiй глибинi – адже там футiв п’ятдесят! І як можуть дiзнатись, що вiн i е Клiфорд Голден i Карл Грехем? Як дiзнаються? Адже вiн замiв усi слiди… от тiльки тi трое зустрiчних… тi трое зустрiчних! Вiн мимоволi здригнувся, неначе в ознобi.

І Сондра вiдчула, що вiн чимсь пригнiчений. Ще в перший приiзд Клайда вона помiтила, який бiдний його гардероб, – i тепер вирiшила, що причина його поганого настрою – грошова скрута. Вона неодмiнно сьогоднi ж вiзьме сiмдесят п’ять доларiв iз своiх заощаджень i змусить його прийняти iх, – нехай на цей раз, поки вiн тут, його не бентежать всякi неминучi дрiбнi витрати! А через кiлька хвилин, подумавши, що невелика партiя в гольф дае часто нагоду нашвидку обiйнятись i поцiлуватись у затишному куточку, вона схопилася з вигуком:

– Хто за партiю в гольф? Джiл, Клайд, Берч! Давайте заграемо вчотирьох! Іду на парi, що вам двом не подолати нас iз Клайдом.

– Згода! – вiдповiв Берчард Тейлор, встаючи i поправляючи свiй жовтий у синю смужку светр. – Хоч я i повернувся сьогоднi додому тiльки о четвертiй ранку. А як ви, Джiллi? Сондi, умова: той, хто програе, частуе всiх снiданком, згоднi?

Клайд здригнувся i похолов: вiн подумав про жалюгiднi двадцять п’ять доларiв, якi залишились у нього пiсля всiх його кошмарних пригод. А снiданок на чотирьох коштуватиме в клубi доларiв вiсiм або десять, не менше! А може, й бiльше! Але тут Сондра, помiтивши його збентеження, сказала: «Гаразд!» – i, пiдiйшовши ближче до Клайда, легенько стукнула кiнчиком туфлi по його черевику.

– Але менi треба переодягтись. Це одна хвилина! А ви от що, Клайд… ви тимчасом знайдiть Ендр’ю i скажiть, щоб вiн принiс битки для гольфа, добре? Ми поiдемо у вашому човнi, правда, Берчi?

Клайд побiг шукати Ендр’ю, думаючи про те, скiльки коштуватиме снiданок, якщо вони з Сондрою програють, але Сондра догнала його i схопила за руку:

– Почекайте тут, милий, я вмить повернусь!

Вона кинулась сходами наверх, у свою кiмнату, i зразу ж повернулась, мiцно стискаючи в маленькiй руцi пачку кредиток.

– От, милий, скорiше! – шепнула вона i квапливо засунула грошi в кишеню його пiджака. – Шш… нi слова!

Скорiше! Це щоб заплатити за снiданок, якщо ми програемо, i для всяких iнших речей… я скажу потiм. Як я люблю вас, хлопчику мiй маленький!

Секунду вона захоплено дивилась на нього своiми пестливими карими очима, потiм знову побiгла сходами i вже зверху крикнула:

– Та не стiйте ви тут, дурненький! Ідiть по битки! Швидко!

І вона зникла. А Клайд, торкнувшись кишенi, зрозумiв, що вона дала йому дуже багато грошей, – безперечно, вистачить не тiльки на всi витрати тут, а i на втечу, якщо буде потрiбно. «Люба! Мила дiвчинка!», – схвильовано подумав вiн. Чарiвна, нiжна, щедра Сондра!

Вона так кохае його, по-справжньому кохае. Але якщо вона коли-небудь дiзнаеться… О боже! І це ж усе заради неi… якби вона знала! Все заради неi! Потiм вiн вiдшукав Ендр’ю i повернувся, несучи битки. І от знову з’явилась Сондра. Вона бiжить до них у модному зеленому в’язаному спортивному костюмi. Джiл, у шапочцi й блузi, схожа на жокея, смiеться i жартуе з Берчардом, який уже сидить бiля стерна в моторному човнi. А Сондра на бiгу кричить Бертiнi i Харлею Беготу:

– Ей, друзi! Чи не хочете з нами?

– Куди?

– В гольф-клуб при «Казино!».

– Нi, занадто далеко. Побачимось пiсля снiданку на пляжi.

І Берчард зразу бере таку швидкiсть, що човен стрибае, мов дельфiн. А Клайд дивиться на все мов увi снi – то з насолодою i надiею, то немов крiзь темну хмару жаху, – за цiею пiтьмою, може, вже впритул пiдкрались до нього арешт i смерть!

Незважаючи на всi його попереднi мiркування, йому тепер почало здаватись, що вiн зробив помилку, коли, не ховаючись, вийшов сьогоднi вранцi з лiсу. І все-таки це було, мабуть, найкраще – iнакше йому довелося б сидiти в лiсi цiлими днями, а вночi вибиратися на дорогу, що йде вздовж берега, i прямувати нею пiшки аж до Шейрона. На це треба було витратити два або три днi. І тодi Сондра, здивована i стривожена його запiзненням, могла подзвонити в Лiкург, почалися б балачки, розпитування про нього, якi згодом могли б бути небезпечнi.

Але тут, цього ясного дня, здаеться, немае i не може бути нiяких турбот, – принаймнi всi iншi такi безжурнi… а в глибинi його душi – холодний морок… І Сондра, в захватi вiд того, що Клайд з нею, раптом схоплюеться, – в руцi ii, немов вимпел, майорить яскравий шарф, – i вигукуе з веселою пустотливiстю:

– Клеопатра пливе по морях назустрiч… назустрiч… та кого ж вона там зустрiчала?

– Чарлi Чаплiна, – пiдказав Тейлор, змушуючи човен несамовито стрибати, щоб Сондра втратила рiвновагу.

– Ну i безглуздо! – вiдповiла Сондра, ширше розставляючи ноги, щоб стояти мiцнiше.

– Нi, ви теж не знаете, Берчi, – додала вона. – Клеопатра мчить… м-м… знаю – на аквапланi!

Вона закинула голову назад i широко простерла руки, а човен раз у раз стрибав, шарахаючи то вправо, то влiво, як зляканий кiнь.

– Однаково вам не вдасться повалити мене, Берчi! От побачите! – крикнула Сондра, i Берчард, весь час змiнюючи курс, почав рiзко, скiльки вистачало смiливостi, кидати човен з боку в бiк, а Джiл перелякано закричала:

– Що ви робите? Ви хочете потопити нас всiх?

Клайд здригнувся i зблiд, неначе його грiм ударив.

Йому раптом стало нудно i млосно. Вiн нiяк не думав, що доведеться так страждати i мучитись, йому здавалось, що все буде зовсiм iнакше. І от вiн блiдне вiд кожного випадкового, неумисного слова. А що як йому доведеться зазнати серйозних випробувань… якщо несподiвано з’явиться полiцейський агент i спитае, де вiн був учора i що знае про смерть Роберти… Адже вiн почне м’ятись, тремтiти, не зможе, мабуть, вимовити нi слова, i звичайно, викрие себе! Нi, вiн мусить узяти себе в руки, поводитися просто i весело… мусить… принаймнi в цей перший день.

На щастя, всi були такi веселi i збудженi швидкою iздою, що, як видно, не помiтили, як приголомшив Клайда вигук Джiл, – i йому поступово вдалося знову набрати спокiйного вигляду. В цей час човен пiдходив до «Казино», i Сондра вирiшила закiнчити подорож якою-небудь ефектною витiвкою: пiдстрибнувши, вона вхопилась за поручнi пристанi i пiдтягнулась на руках, тодi як човен прослизнув мимо i тiльки пiсля повороту причалив. І Клайда, якому була послана при цьому сяюча усмiшка, нестримно потягло до неi – до люблячоi, чарiвноi, великодушноi, смiливоi Сондри, – i, щоб бути гiдним ii усмiшки, вiн схопився, допомiг Джiл пiднятися по схiдцях пристанi, а сам пiдтягнувся на руках i слiдом за Сондрою швидко скочив наверх, намагаючись здаватися веселим i бадьорим. Але ця бадьорiсть була така ж фальшива внутрiшньо, як правдоподiбна зовнi.

– От здорово! Ви справжнiй гiмнаст!

І пiзнiше, на полi для гри в гольф, Клайд, керований Сондрою, грав так успiшно, як дозволяли його недосвiдченiсть i нестерпне хвилювання. А вона, захоплена тим, що вони разом, тiльки вдвох, i в ходi гри раз у раз потрапляють у тiнистi куточки, де можна цiлуватись, почала розповiдати йому, що вона, Стюарт, Френк Гаррiет, Вайнет Фент, Берчард i Вайолет Тейлор, Грент i Бертiна Кренстон, Харлей Бегот, Перлi Хайнс i Джiл Трамбал збираються на екскурсiю на цiлий тиждень. Вони вирушать у дорогу завтра вдень, – спочатку тридцять миль по озеру моторним човном, далi сорок миль автомобiлем на схiд, до так званого Ведмежого озера; там вони напнуть намети i поступово об’iдуть на байдарках береги озера, – там е всякi мальовничi куточки, вiдомi тiльки Харлею i Френку. Щодня – на новому мiсцi. Хлопцi будуть полювати бiлок i ловити рибу на обiд. А прогулянки при мiсячному свiтлi! І, кажуть, там е готель, до якого можна дiстатися човном. З ними поiдуть двое або трое слуг i, ради пристойностi, хто-небудь iз старших. А прогулянки в лiсi! І щоразу нагода для закоханих – катання на байдарцi по озеру, довгi години вдвох! Вони будуть нерозлучнi цiлий тиждень.

І хоч подii останнiх днiв могли б примусити його завагатись, вiн усе ж мимоволi подумав: що б не сталось, чи не краще поiхати з ними? Як чудесно, що Сондра так кохае його! Та й що йому робити iнакше? Це дасть йому змогу виiхати звiдси… далi вiд мiсця цього… цього… нещасного випадку. І якщо, припустiмо, хтось шукатиме когось схожого на нього… що ж, його просто не буде в тих мiсцях, де б могли його бачити i говорити про нього… Тi трое зустрiчних.

Але тут же вiн збагнув, що нi в якому разi не можна виiздити звiдси, не розвiдавши якомога точнiше, чи не пiдозрюють вже кого-небудь. Тому пiсля гольфу, залишившись на хвилину на самотi, вiн спитав у кiоску про газети, але виявилось, що ранiш як о сьомiй або о-пiв на восьму не буде нi газет з Утiки i Олбенi, нi мiсцевоi вечiрньоi. Отже, доти вiн нiчого не знатиме.

Пiсля снiданку всi купались, танцювали, потiм Клайд разом з Харлеем Беготом та Бертiною повернувся на дачу Кренстонiв, а Сондра подалася в Пайн-Пойнт, умовившись пiзнiше зустрiтися з Клайдом у Гаррiетiв. Але весь цей час Клайд напружено думав, як йому при першiй нагодi дiстати газету. Якщо не вдасться зайти сюди сьогоднi ввечерi по дорозi вiд Кренстонiв до Гаррiетiв i добути всi газети або хоч би одну, то вiн повинен примудритися потрапити в це «Казино» завтра зрання, до вiд’iзду на Ведмеже озеро. Вiн мусить дiстати газети. Вiн мусить знати, чи говорять що-небудь – i що саме – про потонулу пару i чи почалися розшуки.

По дорозi Клайдовi не вдалося купити газети: iх ще не доставили. І коли вiн прийшов до Гаррiетiв, там теж не було ще жодноi газети. Але через пiвгодини, коли вiн разом з усiма сидiв на верандi i весело розмовляв (хоч думав весь час про те саме), з’явилася Сондра з словами:

– Увага, друзi! Я вам дещо розкажу! Чи то вчора, чи то сьогоднi вранцi на озерi Бiг-Бiтерн перекинувся човен i двое потонули. Менi це зараз сказала по телефону Бланш Лок, вона сьогоднi в Бухтi Третьоi милi. Вона каже, що дiвчину вже знайшли, а ii супутника ще нi. Вони потонули десь у пiвденнiй частинi озера.

Клайд умить закам’янiв i зблiд. Губи його здавались безкровною смужкою, i очi, спрямованi в одну точку, бачили не те, що було перед ними, а далекий берег Бiг-Бi-терну, високi ялини, темну воду, що зiмкнулась над Робертою. Значить, ii тiло знайшли. Чи повiрять тепер, як вiн сподiвався, що його тiло теж там, на днi? Але треба слухати! Вiн повинен слухати, хоч у нього паморочиться в головi.

– Сумно! – зауважив Берчард Тейлор, перестаючи бринькати на мандолiнi. – Хто-небудь знайомий?

– Бланш каже, що вона не чула ще подробиць.

– Менi це озеро нiколи не подобалось, – втрутився в розмову Френк Гаррiет. – Воно занадто вiдлюдне. Минулого лiта ми з батьком i з мiстером Ренделом ловили там рибу, але недовго залишались. Там надто вже сумно.

– Ми були там три тижнi тому. Пам’ятаете, Сондра? – додав Харлей Бегот. – Вам не сподобалось на озерi.

– Так, пам’ятаю, – вiдповiла Сондра. – Дуже вiдлюдне мiсце. Не уявляю собi, кому i навiщо захотiлось туди поiхати.

– Сподiваюсь, що це не хто-небудь iз знайомих, – замислено сказав Берчард. – Це надовго зiпсувало б усi нашi розваги.

Клайд несвiдомо провiв язиком по сухих губах i судорожно ковтнув, бо у нього пересохло в горлi.

– Напевне, у жоднiй сьогоднiшнiй газетi ще нiчого немае про це. Хто-небудь бачив газети? – спитала Вайнет Фент, яка не чула перших слiв Сондри.

– Нiяких газет немае, – зауважив Берчард. – І однаково вони ще нiчого не могли повiдомити. Адже Сондрi щойно сказала про це телефоном Бланш Лок. Вона тепер у тих краях.

– Ах, справдi.

«А все-таки, може, в шейронськiй вечiрнiй газетцi – як ii… «Беннер», чи що?.. – уже е будь-якi повiдомлення? Якби дiстати ii ще сьогоднi!», – подумав Клайд.

І тут – iнша думка! Господи, тiльки зараз вiн уперше подумав про це: його слiди!., а що як вони вiдбились там, у грязюцi, на березi? Вiн навiть не озирнувся, не подивився, так поспiшав вибратися звiдти. А вони ж могли залишитись. І тодi по них пiдуть. Пiдуть за чоловiком, якого зустрiли тi трое! За Клiфордом Голденом! Його вранiшнi мандрування… Поiздка в автомобiлi Кренстонiв… І у них на дачi – його мокрий костюм! А як хто-небудь пiд час його вiдсутностi вже побував у його кiмнатi, все оглянув, обшукав, усiх розпитав… Може, вiдкрив чемодан? Який-небудь полiцейський! Господи! Цей костюм у чемоданi! Чому вiн залишив його в чемоданi i взагалi при собi? Треба було ще ранiше сховати його… завернути в нього камiнь i закинути хоч би в озеро. Тодi костюм залишився б на днi. І про що тiльки вiн думав у такому жахливому становищi? Уявляв собi, що вдягатиме ще цей костюм?

Клайд встав. Вiн буквально задубiв i морально, i фiзично. Очi його на мить стали якимись скляними. Вiн мусить пiти звiдси. Вiн мусить зразу ж повернутися туди i позбутися цього костюма… закинути його в озеро… заховати де-небудь у лiсi, поза будинком!.. Так, але не можна ж пiти так раптом, зразу ж пiсля цих балачок про потонулу пару. Яке враження вiн справить?

Нi, одразу подумалось йому. Будь спокiйний… старайся не проявити анi найменших ознак хвилювання… будь холодний… i спробуй сказати кiлька слiв, що нi до чого не зобов’язують.

І от, напружуючи всю свою волю, вiн пiдiйшов до Сондри i мовив:

– Сумно, правда?

Голос його звучав майже нормально, але мiг пер-шоi-лiпшоi хвилини зiрватись i затремтiти, як тремтiли його колiна i руки.

– Так, звичайно, – вiдповiла Сондра, обертаючись до нього. – Я страшенно не люблю, коли розповiдають про такi речi, – а ви? Мама завжди так тривожиться, коли ми з Стюартом тиняемось по цих озерах.

– Так, це зрозумiло.

Голос його став хрипким i неслухняним. Клайд вимовив цi слова iз зусиллям, глухо i невиразно. Губи його ще бiльше стиснулись у вузьку безбарвну смужку, i обличчя зовсiм побiлiло.

– Що з вами, Клайд? – враз спитала Сондра, подивившись на нього уважливiше. – Ви такий блiдий! А очi якi! Що сталось? Ви нездужаете сьогоднi, чи це вiд освiтлення?

Для порiвняння вона кинула оком на iнших, потiм знов обернулась до Клайда. І розумiючи, як важливо йому мати вигляд не такий, який був, за ii словами, зараз, вiн постарався по змозi опанувати себе i вiдповiв:

– Нi, нiчого. Напевно, це вiд освiтлення. Звичайно, вiд освiтлення. У мене… у мене був важкий день учора, от i все. Мабуть, менi не слiд було приiздити сюди сьогоднi ввечерi. – І вiн через силу усмiхнувся неймовiрною, неможливою усмiшкою.

А Сондра, дивлячись на нього з щирим спiвчуттям, шепнула:

– Мiй Клайдi-маленький так стомився пiсля вчорашньоi роботи? Чому ж мiй хлопчик не сказав менi цього вранцi, замiсть того, щоб стрибати з нами весь день? Хочете, я скажу Френку, щоб вiн зразу ж вiдвiз вас назад до Кренстонiв? Або, може, ви пiднiметесь до нього в кiмнату i ляжете вiдпочити? Вiн i слова не скаже. Я спитаю його, добре?

Вона вже хотiла заговорити з Френком, але Клайд, смертельно зляканий ii останньою пропозицiею i водночас радий усякiй нагодi, щоб пiти звiдси, вигукнув щиро, але все-таки невпевнено:

– Нi, будь ласка, не треба, люба! Я… я не хочу! Це все пройде. Я пiднiмусь нагору потiм, якщо захочу, або, може, поiду ранiше додому, якщо ви теж трохи згодом пiдете звiдси, але тiльки не зараз. Я почуваю себе не дуже добре, але це минеться.

Сондра, здивована його неприродним i, як iй здалось, майже роздратованим тоном, одразу погодилась.

– Ну, добре, милий. Як хочете. Та коли ви нездужаете, краще б ви дозволили менi покликати Френка, щоб вiн одвiв вас у свою кiмнату. Вiн не заперечуватиме. А трохи згодом – приблизно о-пiв на одинадцяту – я теж попрощаюсь, i ми разом доiдемо до Кренстонiв. Я вiдвезу вас туди, перш нiж iхати додому, а то хто-небудь iнший збереться iхати i схоче вас пiдвезти. Хiба моему хлопчиковi такий план не подобаеться?

І Клайд вiдповiв:

– Добре, я тiльки пiду чого-небудь випити.

І вiн зайшов в одну з просторих ванних кiмнат будинку Гаррiетiв, замкнув дверi, сiв, – i думав, думав… про те, що тiло Роберти знайдено, що на обличчi ii, може, залишилися синцi вiд удару, що слiди його нiг могли вiдбитись на вологому пiску i в грязюцi коло берега… думав про мокрий костюм на дачi у Кренстонiв, про тих трьох у лiсi, про чемодан Роберти, про ii капелюх та пальто i про свiй капелюх з видертою пiдкладкою, який залишився на водi… i питав себе, що робити далi. Як дiяти? Що сказати? Пiти зараз до Сондри i умовити ii iхати негайно чи залишитись i переживати новi муки? І що буде у завтрашнiх газетах? Що? Що? І коли е повiдомлення, з яких можна зробити висновок, що його врештi-решт будуть розшукувати, – що запiдозрять його причетнiсть до цiеi подii, – чи розсудливо рушати завтра в цю намiчену екскурсiю? А може, розумнiше тiкати далi звiдси? У нього тепер е трохи грошей. Вiн може виiхати в Нью-Йорк, в Бостон, у Новий Орлеан – там Ретерер… але нi, тiльки не туди, де його хто-небудь знае!..

О боже, якi безглуздi були досi всi його плани! Скiльки промахiв! Та й чи правильно вiн розрахував ще з самого початку? Хiба вiн уявляв собi, наприклад, що тiло Роберти знайдуть на такiй глибинi? Але от воно з’явилось – i так швидко, вже в перший день, – щоб свiдчити проти нього! І хоч вiн записався в готелях пiд чужими прiзвищами, хiба не можуть простежити за ним завдяки вказiвкам тих трьох зустрiчних i дiвчини на пароплавi? Треба думати, думати i думати! І треба вибратися звiдси скорiше, поки не сталось що-небудь непоправне через цей мокрий костюм.

Його враз обiйняла ще бiльша кволiсть та жах, i вiн вирiшив повернутися до Сондри – сказати, що вiн i справдi почувае себе зовсiм хворим i, якщо вона не заперечуе i може влаштувати це, волiв би поiхати з нею додому. Тому о-пiв на одинадцяту, задовго до кiнця вечiрки, Сондра заявила Берчарду, що вона почувае себе не зовсiм добре i просить вiдвезти ii, Клайда i Джiл додому; але завтра вони усi зустрiнуться, як умовлено, щоб iхати на Ведмеже озеро.

З тривогою думаючи, що, може, i цей його раннiй вiд’iзд ще одна злощасна помилка серед тих, якими досi позначений був, здаеться, кожний його крок на цьому небезпечному i згубному шляху, Клайд сiв, нарештi, в моторний човен i вмить був доставлений на дачу Кренстонiв. Зiйшовши на берег, вiн як мiг невимушено попросив пробачення в Берчарда та Сондри i, кинувшись у свою кiмнату, побачив, що костюм лежить, як i лежав, на тому самому мiсцi – непомiтно було, щоб хто-небудь навiдувався без нього в кiмнату. Все ж Клайд квапливо i боязко вийняв костюм, зав’язав у клуночок, прислухався i, дочекавшись хвилини тишi, коли можна було прослизнути непомiченим, вийшов з дому, немов бажаючи трохи прогулятися перед сном. Вiдiйшовши по берегу озера приблизно на чверть милi вiд дому, вiн вiдшукав важку каменюку, прив’язав до неi костюм i, розмахнувшись, щосили шпурнув далеко у воду. Потiм так само тихо, похмурий i неспокiйний, повернувся до себе i знову сумовито й тривожно думав, думав… про те, що принесе йому завтрашнiй день i що вiн скаже, коли з’явиться хто-небудь, щоб допитати його.




Роздiл VIII


Пiсля майже безсонноi ночi, що змучила Клайда кошмарними снами (Роберта, люди, якi з’явились його арештувати, i iнше в тому ж родi), настав ранок. Нарештi вiн пiдвiвся: в нього болiв кожен нерв, болiли очi. Через годину вiн наважився зiйти вниз, побачив Фредерiка (цей шофер напередоднi привiз його сюди), який виiжджав на одному з автомобiлiв, i доручив йому дiстати всi ранковi газети, що виходять в Олбенi та Утiцi. І приблизно о-пiв на десяту, коли шофер повернувся, Клайд пройшов з газетами до себе, замкнув дверi i, розгорнувши одну з газет, зразу побачив приголомшливий заголовок:



ТАЄМНИЧА СМЕРТЬ ДІВЧИНИ ТІЛО ЗНАЙДЕНО УЧОРА В ОДНОМУ З АДІРОНДАКСЬКИХ ОЗЕР. ТІЛО СУПУТНИКА НЕ ЗНАЙДЕНО.


Весь побiлiвши вiд хвилювання, вiн сiв на стiлець бiля вiкна i почав читати:



«Брiджбург (штат Нью-Йорк), 9 липня. Вчора близько полудня в пiвденнiй частинi озера Бiг-Бiтерн було витягнуто з води тiло невiдомоi молодоi жiнки, як гадають, дружини молодого чоловiка, що записався в середу вранцi у готелi на озерi Грасс як «Карл Грехем з дружиною», а в четвер у готелi на озерi Бiг-Бiтерн як «Клiфорд Голден з дружиною». У так званiй Мiсячнiй бухтi знайдено перекинутий човен i чоловiчий солом’яний капелюх. Тому протягом усього дня там провадились розшуки з допомогою багрiв i сiтей. Однак до сьомоi години вечора тiло чоловiка не було знайдено i, як гадае слiдчий Хейт iз Брiджбурга, викликаний на другу годину на мiсце катастрофи, воно взагалi навряд чи може бути знайдено. Садна i синцi на головi та обличчi загиблоi, а також свiдчення трьох чоловiк, що прибули на мiсце подii, коли ще тривали розшуки, i заявили, що минулоi ночi в лiсi на пiвдень вiд озера вони зустрiли молодого чоловiка, схожого за прикметами на Голдена або Грехема, викликають у багатьох пiдозру, що тут було вбивство i що вбивця намагатиметься зникнути.

Коричневий шкiряний чемодан загиблоi було здано на схов на залiзничнiй станцii Ган-Лодж (п’ять миль на схiд вiд Бiг-Бiтерну), а капелюх i пальто залишено в бiгбiтерн-ському готелi; тимчасом свiй чемодан Грехем чи Голден, як кажуть, узяв з собою в човен.

Згiдно з заявою хазяiна готелю на Бiг-Бiтернi, ця пара записалась пiсля приiзду як Клiфорд Голден з дружиною з Олбенi. В готелi вони пробули лише кiлька хвилин; потiм Голден пiшов на човнову станцiю поряд з готелем, найняв маленький човен i, взявши свiй чемодан, подався разом з супутницею кататись озером. Вони не повернулись, а вчора ввечерi човен, перекинутий догори дном, було знайдено в невеликiй затоцi у пiвденнiй частинi озера, – так званiй Мiсячнiй бухтi; тут же незабаром було знайдено i труп молодоi жiнки. В цiй частинi озера немае пiдводних каменiв, а на обличчi загиблоi ясно видно слiди ударiв, тому зразу виникла пiдозра, що супутник чимсь ударив ii. Все це разом iз свiдченнями зазначених трьох чоловiк i тим, що в чоловiчому солом’яному капелюсi, знайденому поблизу човна, вирвано пiдкладку i немае нiякоi мiтки, що з неi можна було б пiзнати ii власника, дае мiстеровi Хейту пiдстави заявити, що коли труп молодого чоловiка не буде знайдено, слiд припустити вбивство.

Голдену чи Грехему, як його описують хазяi i постояльцi готелiв та провiдники на озерi Грасс i на Бiг-Бiтернi, не бiльш як двадцять чотири – двадцять п’ять рокiв, вiн стрункий, смуглявий, на зрiст не вищий вiд п’яти футiв i восьми або дев’яти дюймiв. Вiн був у свiтло-сiрому костюмi, коричневих черевиках та солом’яному капелюсi i нiс коричневий чемодан з прив’язаною парасолькою i ще якимсь предметом, можливо, тростиною.

Капелюх, залишений молодою жiнкою в готелi, темно-коричневий, пальто свiтло-коричневе, плаття темно-сине.

По всiх навколишнiх залiзничних станцiях розiслано повiдомлення про розшуки Голдена чи Грехема, щоб його могли затримати, якщо вiн живий i намагаеться зникнути. Тiло утопленоi буде перевезене в Брiджбург, головне мiсто округу, де згодом провадитиметься слiдство».


Клайд сидiв, нiмий i похололий, i думав. Звiстка про таке пiдле вбивство (яким воно повинно здаватись), та ще вчинене зовсiм близько, напевне, викличе таке збудження, що багато хто, навiть усi навколишнi, почнуть тепер уважно розглядати кожного зустрiчного та приiжджого, сподiваючись викрити злочинця, прикмети якого повiдомлено в газетах. Та коли вони вже майже натрапили на його слiд, чи не краще звернутись до влади тут або на Бiг-Бiтернi i вiдверто розповiсти про все – про свiй попереднiй план i причини, якi привели до цього, i пояснити, що зрештою вiн все-таки не вбив ii, бо в останню хвилину в душi його стався переворот i вiн не був в силах здiйснити те, що задумав… Але нi! Це означало б вiдкрити Сондрi i Грiфiтсам усю iсторiю своiх вiдносин з Робертою, i це ранiше, нiж вiн остаточно пересвiдчиться, що для нього справдi все кiнчено. Та крiм того, чи повiрять йому тепер, пiсля його втечi, пiсля цього повiдомлення про слiди удару на обличчi Роберти? Адже i справдi все мае такий вигляд, неначе вiн убив ii, хоч би як вiн старався пояснити, що вiн цього не робив.

Можливо також, що дехто з осiб, якi бачили його, пiзнае його за прикметами, оголошеними в газетах, хоч вiн уже не в сiрому костюмi i не в солом’яному капелюсi. Його шукають, – вiрнiше, не його, а Клiфорда Голдена чи Карла Грехема, схожого на нього, шукають, щоб обвинуватити в убивствi! Але ж вiн точнiсiнько схожий на Голдена, – а що як з’являться тi трое! Його пройняв дрож. Гiрше того, нова страшна думка (в цю хвилину вона вперше, мов блискавка, спалахнула в його мозку): iнiцiали Голдена i Грехема тi самi, що i його власнi. Ранiше вiн зовсiм не помiчав у них нiчого поганого, але тепер зрозумiв, що вони можуть згубити його. Чому ж вiн ранiше нi разу не подумав про це? Чому? Чому? О боже!

І якраз у цей час Сондра викликала його телефоном. Йому сказали, що це вона. І все ж вiн повинен був зробити над собою зусилля, щоб хоч голос його звучав природно.

Як сьогоднi зранку почувае себе ii хлопчик? Йому краще? Що за хвороба раптом напала на нього вчора? А зараз вiн почувае себе зовсiм добре, це правда? І вiн зможе вирушити з ними на прогулянку? Оце чудово! Вона так злякалась, вона всю нiч тривожилась, що вiн буде зовсiм хворий i не зможе поiхати. Але вiн iде – значить, тепер знову все добре. Милий! Любий хлопчик! Хлопчик кохае ii? Дуже? Вона просто впевнена, що ця подорож буде йому дуже корисна. Весь ранок вона буде страшенно заклопотана всiлякими приготуваннями, але о першiй або о-пiв на другу всi повиннi бути на пристанi «Казино». І тодi – о, тодi! Як там буде чудово! Вiн повинен з’явитися з Бертiною, Грентом та iншими, хто там iде вiд Кренстонiв, а на пристанi вiн перейде в моторний човен Стюарта. Їм напевно буде дуже весело, страшенно весело, але зараз iй нiколи! До побачення, до побачення!

І вона зникла, неначе яскрава пташка.

Але треба чекати: тiльки через три години вiн зможе виiхати звiдси i уникне таким чином небезпеки зiткнутися з ким-небудь, хто може розшукувати Клiфорда Голдена або Карла Грехема! Може, прогулятись поки що по берегу, пiти в лiс? Або укласти чемодан, сiсти внизу i стежити за кожним, хто наближаеться довгою звивистою дорогою, що веде вiд шосе до дачi, або човном по озеру? Адже коли з’явиться хто-небудь занадто пiдозрiлий, ще можна буде втекти… Так вiн i зробив: спочатку пiшов у лiс, раз у раз оглядаючись, як зацькований звiр; потiм повернувся на дачу, але й тут, сидячи або походжаючи вперед i назад, весь час насторожено стежив, що дiеться навколо. (Що це за людина? Що це там за човен? Куди вiн прямуе? Чи не сюди часом? Хто в ньому? А що, як полiцейський сищик? Тодi, звичайно, тiкати… коли ще е час).

Але от, нарештi, минули цi три години, i Клайд разом з Бертiною, Грентом, Харлеем i Вайнет вирушив моторним човном Кренстонiв до пристанi бiля «Казино». Там до них приедналась решта учасникiв подорожi разом зi слугами. А за тридцять миль на пiвнiч, у Рибальськiй затоцi на схiдному березi, iх зустрiли автомобiлi Гаррiетiв, Беготiв та iнших i разом з усiма припасами й байдарками вiдвезли на сорок миль на схiд, до Ведмежого озера, майже такого ж своерiдного та вiдлюдного, як Бiг-Бiтерн.

Якою радiстю була б для нього ця подорож, якби те, iнше, не нависло над ним! Яка насолода бути бiля Сон-дри, коли ii очi безнастанно говорять про те, як вона його кохае. Вона така весела i жвава тому, що вiн з нею. І все ж тiло Роберти знайдено! Розшукують Клiфорда Голдена – Карла Грехема. Його прикмети повiдомлено скрiзь по телеграфу i в газетах. Уся ця компанiя в човнах i автомобiлях, напевно, вже знае iх. Але всi вони добре знайомi з ним, усiм вiдомi його вiдносини з Сондрою та Грiфiтсами, i тому нiхто його не пiдозрiвае, нiхто навiть i не думае про цi прикмети. А якби вони подумали! Якби догадались! Жах! Втеча! Викриття! Полiцiя! Всi вони першими вiдвернуться вiд нього – всi, крiм Сондри, можливо. Нi, i вона теж. Звичайно, i вона вiдвернеться… i з таким жахом у поглядi…

Того ж вечора, при заходi сонця, вся компанiя розташувалась на захiдному березi Ведмежого озера, на вiдкритому лужку, рiвному i гладенькому, як добре пiдстрижений газон; п’ять рiзнокольорових наметiв оточували багаття, подiбно до iндiйського села; намети кухарiв та слуг стояли осторонь, пiвдюжини байдарок лежали на порослому травою березi, неначе витягнутi з води пiстрявi риби. Потiм – вечеря бiля багаття. Пiсля вечерi Бегот, Гаррiет, Стюарт i Грент почали наспiвувати модних пiсеньок, поки iншi танцювали, а потiм посiдали грати в покер при яскравому свiтлi великоi гасовоi лампи. А решта заспiвали безжурних табiрних i студентських пiсень; Клайд не знав жодноi з них, але спробував пiдтягувати. І вибухи смiху. І парi: хто спiймае першу рибу, пiдстрелить першу бiлку або курiпку, вийде переможцем на перших гонках. І, нарештi, урочисто обговорюванi плани: завтра пiсля снiданку перенести табiр принаймнi ще миль на десять на схiд, – там iдеальний пляж, а за п’ять миль готель «Метиський», де вони зможуть пообiдати i потанцювати до упаду.

І потiм – тиша i краса цього табору вночi, коли всi вже мали спати. Зiрки! Загадковi темнi води вкритi ледь помiтними брижами, загадковi темнi ялини перешiптуються пiд подувом вiтерця, крики нiчних птахiв i сов… усе надто тривожить Клайда, i вiн прислухаеться до ночi з глибокою тугою. Яке все було б чудове, прекрасне, якби… якби не переслiдував його, мов виходець iз домовини, цей жах, – не тiльки те, що вiн вчинив над Робертою, а й грiзна могутнiсть закону, який вважае його вбивцею!.. А коли всi лягли в постiль або зникли в пiтьмi, Сондра вибiгла з намету, щоб обмiнятися з ним кiлькома словами i поцiлунками в мерехтiннi зiрок. І вiн шепоче iй, який вiн щасливий, який вдячний iй за все ii кохання та довiр’я, – i майже ладен спитати: якщо вона коли-небудь дiзнаеться, що вiн зовсiм не такий хороший, як iй зараз здаеться, чи буде вона все-таки трошки кохати його… чи, може, зненавидить… Але вiн стримався, побоюючись, щоб Сондра не зв’язала його теперiшнiй настрiй з учорашнiм (адже напередоднi ввечерi його явно обiйняв приступ панiки!) i не розгадала як-небудь страшноi, згубноi таемницi, що гнiтить його.

А потiм вiн лежить на своiй койцi в одному наметi з Беготом, Гаррiетом та Грентом i годинами неспокiйно прислухаеться до всякого шуму зокола: чи не чутно скрадливих крокiв, якi можуть означати… можуть означати… боже, чого тiльки не означали б вони для нього навiть тут? – правосуддя! арешт! викриття! i смерть. Двiчi протягом цiеi ночi вiн прокидався вiд жахливих, убивчих снiв – i йому здавалось (i це було страшно), що вiн кричав увi снi.

Але потiм знову – сяючий ранок, жовта куля сонця пiднiмаеться над озером, бiля протилежного берега полощуться в затоцi дикi качки. Трохи пiзнiше Грент, Стюарт i Харлей, напiводягненi, взявши рушницi, з виглядом справжнiх мисливцiв вiдпливають на байдарках, сподiваючись пiдстрелити здаля парочку качок, але повертаються нi з чим, викликаючи шумливi веселощi глядачiв. І юнаки та дiвчата в шовкових халатах, накинутих на яскравi купальнi костюми, вибiгають на берег i весело, з гомоном та галасом кидаються у воду. А о дев’ятiй годинi – снiданок, пiсля якого весела, строката флотилiя байдарок вiдпливае на схiд пiд звуки гiтар, мандолiн та банджо… спiви, жарти, смiх.

– Що знову з моiм малесеньким? Вiн такий похмурий. Хiба йому не весело тут iз Сондрою та з цими славними дiтками?

І Клайд враз отямився: вiн мусить прикидатися веселим i безжурним.

А перед полуднем Харлей Бегот, Грент i Гаррiет оголошують, що попереду, зовсiм близько, той прекрасний берег, до якого вони i збирались добратись, – мис Рамсхорн; з його вершини видно озеро на всю широчiнь, а внизу, на березi, досить мiсця для наметiв i всього спорядження експедицii. І весь цей гарячий, радiсний недiльний день заповнено за звичайною програмою: снiданок, купання, танцi, прогулянки, гра в карти, музика. І Клайд та Сон-дра – Сондра з мандолiною – подiбно до iнших парочок непомiтно йдуть далеко на схiд вiд табору, до закритоi заростями скелi. Вони лежать у затiнку ялин – Сондра в обiймах Клайда – i складають плани на майбутне, хоч, як говорить Сондра, м-с Фiнчлi заявила, що надалi ii дочка не повинна пiдтримувати з Клайдом такого близького знайомства, якому сприяе, наприклад, обстановка цiеi екскурсii. Вiн занадто бiдний, занадто незначний, цей родич Грiфiтсiв. Така була суть повчань матерi, – Сондра, переказуючи iх Клайдовi, пом’якшила ii вислови i тут же додала:

– Це просто смiшно, милий! Але ви не берiть все це близько до серця. Я тiльки смiялась i нiчого не заперечувала, бо не хочу ii зараз сердити. Але все-таки я спитала, як же менi уникнути зустрiчей з вами, тут та й в iнших мiсцях, – адже ви тепер загальний улюбленець i вас усi запрошують. Мiй милий – такий гарненький! Усi так думають, навiть хлопчики.

А саме в цю годину на верандi готелю «Срiбний» в Шейронi прокурор Мейсон, його помiчник Бертон Берлей, слiдчий Хейт, Ерл Ньюком та грiзний шериф Слек (чоловiк товстий i похмурий, хоч у компанii звичайно досить веселий) зi своiми трьома помiчниками – Краутом, Сiсселом i Суенком – радились, вишукуючи найкращий i найвiрнiший спосiб, яким можна негайно спiймати злочинця.

– Вiн поiхав на Ведмеже озеро. Ми повиннi прямувати за ним i захопити його, перш нiж до нього дiйдуть чутки про те, що його шукають.

І вони вирушили. Берлей i Ерл Ньюком обходили Шейрон, намагаючись зiбрати всякi додатковi вiдомостi про приiзд Клайда сюди i вiд’iзд його в п’ятницю на дачу Кренстонiв: вони розмовляли з усiма, хто мiг своiми свiдченнями пролити будь-яке свiтло на пересування Клай-да, i вручали цим людям судовi повiстки. Хейт подався в Бухту Третьоi милi з таким самим дорученням: допитати Мунi, капiтана «Лебедя», i трьох чоловiк, якi зустрiли Клайда в лiсi, а Мейсон з шерифом та його помiчниками на швидкохiдному катерi, зафрахтованому спецiально для цього, рушив навздогiн за компанiею молодi, яка недавно виiхала на екскурсiю, спочатку в Рибальську затоку, щоб звiдти, коли слiд буде вiрний, податись на Ведмеже озеро.

І в понедiлок уранцi, коли молодь знялася зi стоянки бiля мису Рамсхорн i рушила до Шелтер-Бiчу (за чотирнадцять миль на схiд), Мейсон разом iз Слеком та його трьома помiчниками прибув на те мiсце, звiдки табiр знявся напередоднi. Тут шериф i Мейсон порадились i подiлили свiй загiн на три частини: роздобувши в мiсцевих жителiв байдарки, Мейсон i перший помiчник шерифа Краут попливли вздовж пiвденного берега, Слек i другий помiчник Сiссел – уздовж пiвнiчного, а молодий Суенк, який прагнув схопити злочинця i надiти на нього наручники, поплив на своiй байдарцi просто на схiд посерединi озера, удаючи самотнього мисливця або рибалку i пильно придивляючись, чи не побачить де-небудь на березi зрадливого диму багаття, або наметiв, або гуляючих людей на вiдпочинку. У мрiях вiн уже спiймав злочинця – «Ім’ям закону, Клайд Грiфiтс, ви арештованi!» – але, на його превеликий жаль, Мейсон i Слек призначили його передовим розвiдником. Тому, помiтивши що-небудь пiдозрiле, вiн повинен був, щоб не сполохати i не випустити здобич, одразу повернути назад i, забравшись куди-небудь далi, звiдки його не може почути злочинець, один-единий раз вистрiлити з свого восьмизарядного револьвера. Тодi та ланка загону, яка буде ближче, вiдповiсть одним пострiлом i чимдуж поспiшить до Суенка. Але нi при яких умовах Суенк не повинен пробувати сам захопити злочинця, якщо тiльки не побачить, що пiдозрiла особа, яка вiдповiдае прикметам Клайда, пiшки або човном намагаеться втекти.

В цей час Клайд, сидячи в однiй байдарцi з Харлеем Беготом, Бертiною i Сондрою, повiльно плив на схiд з усiею флотилiею. Вiн озирався назад i раз у раз питав себе: а може, який-небудь представник влади уже прибув у Шейрон i рушив за ним сюди? Хiба важко буде з’ясувати, куди вiн виiхав, якщо тiльки вони знають його iм’я?

Але ж вони не знають його iменi. Це доводять повiдомлення в газетах. Навiщо безнастанно тривожитись – особливо тепер, пiд час цiеi чудовоi подорожi, коли вони з Сондрою, нарештi, знову разом? І крiм того, хiба не може вiн пiти непомiтно цими майже безлюдними лiсами вздовж берега на схiд, до того готелю на протилежному кiнцi озера, i не повернутись? Ще в суботу ввечерi вiн мимохiдь питав Харлея Бегота й iнших, чи немае якоi-небудь дороги на пiвдень або на схiд вiд схiдного берега озера, i йому вiдповiли, що е.

Нарештi, в понедiлок, перед полуднем, флотилiя пiдпливла до Шелтер-Бiчу – третього мальовничого мiсця стоянки, намiченого органiзаторами екскурсii. Клайд допомагав ставити намети, дiвчата пустували навколо.

А в цей час молодий агент Суенк, помiтивши попiл вiд багать, який залишився на мiсцi табору в Рамсхорнi, нетерпляче й азартно, нiби вистежуючий звiр, пiдплив до берега, оглянув слiди стоянки i швидко погнав свiй човник далi. Ще на годину пiзнiше Мейсон i Краут, проводячи розвiдку, теж дiйшли до цього мiсця; однак iм досить було побiжно глянути, щоб пересвiдчитися: дичини тут вже немае.

Але Суенк налiг на весла i перед четвертою годиною доплив до Шелтер-Бiчу. Помiтивши здаля на водi чоловiк шiсть купальникiв, вiн зразу повернув назад, щоб подати умовний сигнал. Вiд’iхавши милi на двi, вiн вистрiлив. У вiдповiдь пролунали два пострiли: Мейсон i шериф почули сигнал, i тепер обидвi партii швидко посувались на схiд.

Клайд, який плив поруч Сондри, почув пострiли, i зразу стривожився. Як зловiсно прозвучав цей перший пострiл! І за ним ще два – десь далеко, але, як видно, у вiдповiдь на перший. І потiм така ж зловiсна тиша. Що ж це було? А тут ще Харлей Бегот кинув дотеп:

– Чуете, палять? Тепер не мисливський сезон! Це браконьери!

– Гей, ви! – закричав Грент Кренстон. – Це моi качки! Не зачiпайте iх!

– Якщо цi мисливцi стрiляють так, як ти, Грентi, – вони iх не зачеплять, – докинула Бертiна.

Силкуючись усмiхнутись, Клайд дивився в той бiк, звiдки долинув пострiл, i прислухався, як загнана тварина.

Що за сила спонукае його вийти з води, одягтись i тiкати? Поспiшай! Поспiшай! До намету! В лiс! Скорiше! Врештi-решт вiн послухався цього голосу i, вибравши хвилину, коли на нього не дивились, квапливо пiшов у свiй намет, переодягся в простий синiй костюм, взяв кепку i шмигнув у лiс позаду табору, щоб далеко вiд чужих очей та вух усе обмiркувати i вирiшити. Вiн не пiдходив до берега, щоб його не можна було побачити з озера, боячись… боячись… хто його знае, що означали цi пострiли?

Але Сондра! Їi слова в суботу, i вчора, i сьогоднi… Невже можна так от залишити ii, коли вiн не цiлком впевнений, що йому загрожуе небезпека? Невже можна? А ii поцiлунки! Їi нiжнi запевнення, ii плани на майбутне! Що подумае вона – та й усi, – якщо вiн не повернеться? Про його зникнення, звичайно, почнуть говорити шейронськi й iншi навколишнi газети i, звичайно, встановлять, що саме вiн i е Клiфорд Голден та Карл Грехем, – хiба ж нi?

І потiм, мiркував вiн, може, його страх даремний, викликаний тiльки випадковими пострiлами заiжджих мисливцiв на озерi або в лiсi? І вiн зволiкав i сперечався сам з собою – тiкати чи залишатись? А яким спокоем дихають цi високi, могутнi дерева, як тихо ступають ноги по м’якому килиму коричневоi хвоi, що встилае землю, а в густiй хащi чагарникiв можна сховатись i лежати, поки знову не настане нiч! І тодi – вперед, вперед… І все-таки вiн повернув назад, до табору, щоб дiзнатись, чи не з’являвся туди хто-небудь (вiн скаже, що пiшов прогулятись i заблукав у лiсi).

Приблизно в цей самий час, сховавшись серед дерев за двi милi на захiд вiд табору, зiйшлись разом i радились Мейсон, Слек i всi iншi. А потiм, поки Клайд гаявся i навiть рушив було знову до табору, Мейсон i Суенк пiдпливли в байдарцi до молодi на березi, i Мейсон спитав, чи немае тут мiстера Клайда Грiфiтса i чи не можна його побачити.

І Харлей Бегот, що був найближче, вiдповiв:

– Так, звичайно. Вiн де-небудь тут, недалеко.

А Стюарт Фiнчлi гукнув:

– Ау, Грiфiтс!

Але нiхто не вiдповiв.

Клайд був досить далеко вiд берега i не мiг чути цього крику, але вiн все-таки повертався до табору, – правда, повiльно й обережно. А Мейсон, зробивши висновок, що вiн десь недалеко i, звичайно, нiчого не пiдозрюе, вирiшив зачекати кiлька хвилин. Все-таки вiн доручив Суенку пiти вглиб лiсу, – якщо вiн випадково зустрiне там Слека або ще кого-небудь iз своiх, нехай скаже, щоб одного розвiдника послали вздовж схiдного берега, другого – вздовж захiдного; сам Суенк повинен човном податись до готелю у схiднiй частинi озера, – нехай звiдти сповiстять усiх, що в цiй мiсцевостi переховуеться чоловiк, пiдозрюваний у вбивствi.

А Клайд був у цей час за яких-небудь три чвертi милi на схiд вiд них, i щось усе ще пiдказувало йому: «Тiкай, тiкай, не гайся!» – i все-таки вiн гаявся i думав: «Сондра! Це чудове життя! Невже так i пiти звiдси?». І вiн казав собi, що, мабуть, буде ще бiльшою помилкою пiти, нiж залишитись. А може, цi пострiли нiчого не означали, – просто мисливцi стрiляли дичину, – i через це вiн втратить усе? І все-таки, нарештi, вiн знову повернув, сказавши собi, що, мабуть, краще вернутись не зараз – в усякому разi не ранiше сутiнок: треба зачекати, подивитись, що означали цi дивнi пострiли.

І знову вiн спинився, нерiшуче прислухаючись: щебетали лiсовi пташки. Вiн тривожно озирався, вдивляючись у хащу.

І раптом, не далi як за п’ятдесят крокiв вiд нього, з довгих коридорiв, утворених високими деревами, назустрiч йому безшумно i швидко вийшов рослий, худорлявий чоловiк з бакенбардами та пильними, проникливими очима – справжнiй лiсовий житель; на ньому був коричневий фетровий капелюх, вигорiлий, дивного кольору мiшкуватий костюм, що вiльно висiв на його сухорлявому тiлi. І так само раптово вiн крикнув, – почувши цей окрик, Клайд вiд страху весь похолов i спинився, немов прикипiв до мiсця.

– Одну хвилину, пане! Нi з мiсця! Ваше iм’я часом не Клайд Грiфiтс?

І Клайд, побачивши гострий, настiйливий i допитливий погляд незнайомого i револьвер в його руцi, спинився; поведiнка цього чоловiка була така рiшуча i недвозначна, що холод пройняв Клайда до самих кiсток. Невже його справдi-таки спiймано? Невже по нього з’явились представники закону? Господи! Нiякоi надii на втечу! Чому вiн не втiк ранiше, чому? Вiн зразу знесилився, – i одну мить вагався, чи не вiдповiсти «нi», щоб не викрити себе, – але, отямившись, сказав:

– Так, це я.

– Ви ж з компанii, яка розташувалась тут табором?

– Так, сер.

– Чудово, мiстер Грiфiтс. Пробачте за револьвер. Менi наказано затримати вас при всяких умовах, от у чому справа. Мене зовуть Краут, Нiколас Краут. Я – помiчник шерифа округу Катаракi, i у мене е ордер на ваш арешт. Треба гадати, ви знаете, в чому справа, i спокiйно пiдете за мною?

І м-р Краут ще мiцнiше стиснув свою важку, грiзну на вигляд зброю i твердо, рiшуче подивився на Клайда.

– Але… Але… нi, я не знаю! – безсило вiдповiв Клайд; вiн зразу зблiд i змарнiв. – Зрозумiло, якщо у вас е ордер на арешт, я пiду за вами. Але я… я не розумiю, – його голос злегка затремтiв, – чому ви хочете мене заарештувати?

– От що, не розумiете? А ви не були випадково на Бiг-Бiтернi або на озерi Грасс у середу або в четвер? Га?

– Нi, сер, не був, – збрехав Клайд.

– І ви, мабуть, нiчого не знаете про те, що там потонула дiвчина, з якою, очевидно, були ви, – Роберта Олден з Бiльца?

– Господи, авжеж не знаю! – нервово й уривчасто заперечив Клайд; справжне iм’я Роберти i ii адреса в устах цiеi зовсiм чужоi людини… це потрясло його. Значить, вони дiзнались! І так скоро! Вони знайшли ключ. Його справжне iм’я i ii також! Господи! – Так мене пiдозрiвають у вбивствi? – додав вiн знесиленим голосом, майже пошепки.

– А ви й не знаете, що вона потонула минулого четверга? Хiба ви не були з нею в цей час?

М-р Краут не вiдривав вiд нього колючих, допитливих, недовiрливих очей.

– Нi, звичайно, не був, – вiдповiв Клайд, пам’ятаючи тiльки одне: вiн повинен усе заперечувати, поки не надумае, що мае говорити i як дiяти.

– І ви не зустрiчали трьох перехожих в четвер увечерi, годинi об одинадцятiй, коли йшли вiд Бiг-Бiтерну до Бухти Третьоi милi?

– Нi, сер; звичайно, не зустрiчав… Я ж сказав вам, що я там не був.

– Прекрасно, мiстер Грiфiтс, я бiльше нiчого не маю вам сказати. Вiд мене вимагаеться тiльки одне – арештувати вас, Клайда Грiфiтса, за пiдозрою в убивствi Роберти Олден. Ідiть за мною.

Головним чином для того, щоб продемонструвати свою силу i владу, вiн вийняв пару стальних наручникiв; побачивши iх, Клайд вiдсахнувся i затремтiв, немов його вдарили.

– Вам немае потреби надiвати iх на мене, пане, – сказав вiн благально. – Будь ласка, не треба. Менi нiколи не доводилось надiвати iх. Я i без того пiду з вами.

Вiн тужно, з жалем подивився вглиб лiсу, в рятiвну хащу, де ще так недавно мiг сховатись… Там була безпека.

– Ну що ж, – вiдповiв грiзний м-р Краут, – це можна, якщо ви пiдете спокiйно.

І вiн узяв Клайда за майже неживу руку.

– Можна менi попросити вас ще про одне, – тихо i несмiливо сказав Клайд, коли вони рушили (думка про Сондру i про всiх iнших заслiпила i знесилила його.

Сондра! Сондра! Повернутись туди, до них, арештованим убивцею! Щоб його побачили таким Сондра i Бертiна! Нi, нi!). – Ви… ви хочете вiдвести мене назад у табiр?

– Так, сер, хочу. Менi так наказано. Там зараз прокурор i шериф округу Катаракi.

– О, розумiю, розумiю! – iстерично вигукнув Клайд, втративши майже все свое самовладання. – Але ви… ви не могли б… адже я йду зовсiм спокiйно… розумiете, там усi моi друзi, i це буде жахливо!.. ви не можете провести мене як-небудь повз табiр, не заходячи туди… куди хочете! У мене е особливi причини… тобто… я… о боже! Дуже прошу вас, мiстер Краут… не ведiть мене назад у табiр!

Вiн здався тепер Крауту дуже кволим i майже хлопчиком… тонке обличчя, начебто невинний погляд, хороший костюм i хорошi манери… анiтрохи не схожий на грубого, дикого вбивцю, якого гадав зустрiти Краут. Явно – людина того класу, до якого вiн, Краут, звик ставитися з повагою. І, зрештою, може виявитися, що у цього юнака е знатна рiдня. З усього, що Краут досi чув, було ясно: цей юнак належить до однiеi з кращих родин Лiкурга. І тому Краут вирiшив бути до певноi мiри чемним.

– Гаразд, молодий чоловiче, – сказав вiн, – я не хочу поводитися з вами занадто суворо. Зрештою, я не шериф i не прокурор, я мушу тiльки арештувати вас. І без мене е люди, якi скажуть, що з вами робити. От ми дiйдемо до них, ви попросите, – може, вони скажуть, що не обов’язково вести вас назад у табiр. Тiльки от як з вашими речами? Вони, напевно, залишились там?

– Так, але це не мае значення, – квапливо вiдповiв Клайд. – Їх можна буде взяти коли завгодно. Просто я не хотiв би зараз iти туди, якщо тiльки можна…

– Гаразд, ходiмо, – вiдповiв м-р Краут.

І от вони мовчки йдуть серед високих дерев, стовбури яких у сутiнках височать урочисто, немов колони храму, – вони йдуть, як молiльники по нефу собору, i Клайд неспокiйним i втомленим поглядом стежить за багровою смужкою, яка ще просвiчуе за деревами на заходi.

Його обвинувачено у вбивствi! Роберта вмерла! І Сон-дра вмерла – для нього! І Грiфiтси! І дядько! І мати! І тi, в таборi!

Господи, але чому вiн не втiк, коли щось – однаково, що це було, – твердило йому: тiкай?




Роздiл IX


Враження м-ра Мейсона вiд товариства, серед якого бував Клайд, пiдтвердили i доповнили враження, якi виникли у прокурора ранiше в Лiкурзi й Шейронi. Цього було досить, щоб витверезити його i похитнути його впевненiсть, нiби неважко буде добитись обвинувального вироку. Все побачене говорило, що знайдуться i кошти, i бажання зам’яти такий скандал. Багатство. Розкiш. Гучнi iмена i високi зв’язки, якi, звичайно, доведеться охоронити вiд усього цього. Хiба не можуть багатi i впливовi Грiфiтси, дiзнавшись про арешт племiнника, хоч би який був його злочин, запросити найталановитiшого адвоката, щоб уберегти свое добре iм’я? Безперечно, так i буде, а такий юрист зумiе добитись яких завгодно вiдстрочок… i тодi, мабуть, задовго до того, як вiн мiг би домогтись засудження злочинця, вiн сам автоматично перестане бути обвинувачем i не буде не тiльки обраний, а й намiчений кандидатом на таку бажану i потрiбну йому посаду суддi.

Перед мальовничим колом розкинутих на березi озера наметiв сидiв Харлей Бегот в яскравому светрi та бiлих штанях тонкого сукна i ладнав свою рибальську снасть. У деяких наметах було вiдкинуто переднi полотнища – i всерединi можна було мигцем побачити Сондру, Бертiну та iнших дiвчат, що переодягались пiсля недавнього купання. Компанiя була така добiрна, що у Мейсона виник сумнiв, чи розумно з полiтичного i громадського погляду прямо заявляти про те, якi причини привели його сюди. Вiн волiв краще поки що промовчати i поринув у роздуми про контраст мiж юнiстю Роберти Олден або своею власною – i життям цiеi молодi. Зрозумiло, думав вiн, людина з кола Грiфiтсiв може так пiдло й жорстоко повестися з дiвчиною, подiбною до Роберти, i при цьому мати надiю залишитися непокараною.

І все-таки, прагнучи добитися свого всупереч усiм ворожим силам, якi можуть перегородити йому шлях, вiн, нарештi, пiдiйшов до Бегота i дуже кисло (хоч i старався щосили здаватись благодушною i товариською людиною) сказав:

– Гарне мiсце для табору!

– Атож… І ми так думаемо, – процiдив Бегот.

– Це все, напевно, компанiя з дач бiля Шейрона?

– Та-ак… Головним чином з пiвденного i захiдного берега.

– Але тут немае нiкого з Грiфiтсiв? Тобто крiм мiстера Клайда?

– Нi. Вони, здаеться менi, ще досi в Грiнвудi.

– І ви знайомi особисто з мiстером Клайдом Грiфiтсом?

– Ну, звичайно. Вiн з нашоi компанii.

– А ви часом не знаете, чи давно вiн тут, тобто, я хочу сказати, – у Кренстонiв?

– Здаеться, з п’ятницi. У всякому разi я його побачив у п’ятницю вранцi. Але ви можете його самого спитати про це, вiн незабаром прийде, – одрубав Бегот, подумавши, що м-р Мейсон стае трохи настирливим зi своiми розпитуваннями; до того – вiн людина не iх з Клайдом кола.

У цей час з’явився Френк Гаррiет з тенiсною ракеткою пiд пахвою.

– Куди, Френк?

– Гаррiсон сьогоднi вранцi розчистив корти, – спробую там заграти.

– З ким?

– З Вайолет, Надiною i Стюартом.

– А там е мiсце для другого корту?

– Авжеж, там iх два. Вiзьми Бертiну, Клайда та Сондру i приходьте всi туди.

– Може, коли кiнчу з цим.

І Мейсон зразу подумав: Клайд i Сондра. Клайд Грiфiтс i Сондра Фiнчлi – та сама дiвчина, чиi записочки та вiзитнi картки зараз у нього в кишенi. Може, вiн побачить ii тут з Клайдом i пiзнiше зможе поговорити з нею про нього.

В цю хвилину Сондра, Бертiна i Вайнет вийшли з своiх наметiв. Бертiна крикнула:

– Харлей, не бачили Надiну?

– Нi, але тут був Френк. Вiн сказав, що йде на корт грати з нею, Вайолет i Стюартом.

– Он як! Ходiмо, Сондра! Вайнет, ходiм! Подивимось, що це там за корт.

Назвавши Сондру на iм’я, Бертiна обернулась i взяла ii пiд руку, i таким чином Мейсон мав нагоду глянути хоч би мигцем на дiвчину, яка так трагiчно i, без сумнiву, сама того не знаючи, витiснила Роберту з серця Клайда. І Мейсон мiг навiть переконатись, що вона набагато красивiша i набагато краще вдягнена, – та, iнша, i мрiяти не могла, що коли-небудь матиме такi вбрання. І ця жива, а та, друга, лежить мертва у брiджбурзькому морзi.

Трое дiвчат, узявшись за руки, пробiгли повз Мейсона, який дивився на них, i Сондра на бiгу крикнула Харлею:

– Якщо побачите Клайда, скажiть, нехай iде туди, гаразд?

І Харлей вiдповiв:

– Ви думаете, вашiй тiнi треба про це нагадувати?

Мейсон, захоплений барвистiстю оточення i драматизмом подiй, уважно i навiть схвильовано стежив за всiм. Тепер йому було зовсiм ясно, чому Клайд хотiв позбутися Роберти, – яснi його справжнi, прихованi мотиви. Ця красива дiвчина i вся ця розкiш – от до чого вiн поривався. Подумати тiльки, що молодий чоловiк в його вiцi i з його можливостями дiйшов до такого страхiтливого вчинку! Неймовiрно! І всього через якихось чотири днi пiсля вбивства тiеi бiдолашноi дiвчини вiн весело проводить час з цiею красунею, сподiваючись одружитися з нею, як Роберта сподiвалась вийти за нього замiж. Неймовiрнi пiдлоти трапляються в життi!

Побачивши, що Клайд не з’являеться, вiн уже хотiв назвати себе, а потiм обшукати i вилучити його речi, але тут прийшов Ед Суенк i, кивнувши головою, запропонував Мейсоновi пiти за ним. Увiйшовши в лiс, Мейсон зразу побачив у затiнку високих дерев не бiльш не менш, як Нiколаса Краута, i з ним стрункого, добре вдягненого молодого чоловiка, приблизно того вiку, який було вказано в прикметах Клайда. З восковоi блiдостi його обличчя Мейсон вмить зрозумiв, що це i е Клайд, i накинувся на нього, як розлючена оса або шершень. А втiм, спочатку вiн спитав у Суенка, де i хто затримав Клайда, а потiм пильно, критично i суворо подивився на нього, як i належить тому, хто втiлюе в собi могутнiсть i велич закону.

– Отже, ви i е Клайд Грiфiтс?

– Так, сер.

– Так от, мiстер Грiфiтс, мене звуть Орвiл Мейсон. Я прокурор округу, де лежить Бiг-Бiтерн i озеро Грасс. Я гадаю, ви добре знаете цi мiсця, правда ж?

Вiн зробив паузу, щоб перевiрити, який ефект справить його в’iдливе запитання. Однак, проти його сподiвань, Клайд не здригнувся перелякано, а тiльки уважно дивився на нього темними очима, i цей погляд виказував величезне нервове напруження.

– Нi, сер, не можу сказати, що знаю.

Поки вiн iшов сюди лiсом у супроводi Краута, в ньому з кожним кроком змiцнювалось глибоке, непохитне переконання, що, хоч би якi були докази, вiн не смiе говорити нi слова про себе, про своi вiдносини з Робертою, про поiздку на Бiг-Бiтерн i на озеро Грасс. Не смiе. Це однаково, що визнати себе винним у тому, в чому вiн насправдi не винен. І нiхто нiколи не повинен думати – нi Сондра, нi Грiфiтси, нi будь-хто з його свiтських друзiв, – що вiн мiг бути винен у таких думках. А вони ж усi тут, на вiдстанi окрику, i першоi-лiпшоi хвилини можуть пiдiйти i дiзнатись, за що його арештовано. Та хоч вiн почував, що треба заперечувати будь-яку причетнiсть до подii i обiзнанiсть в усьому цьому, його водночас обiймав безмежний жах перед цiею людиною – перед обуренням i люттю, якi викличе в нiй така поведiнка. Цей зламаний нiс… цi великi суворi очi…

А Мейсон, роздратований затятiстю Клайда, дивився на нього, як на незнаного, але небезпечного звiра; а втiм, помiтивши розгубленiсть Клайда, вiн вирiшив, що, без сумнiву, швидко змусить його зiзнатись. І вiн провадив далi:

– Ви, звичайно, знаете, в чому вас обвинувачують, мiстере Грiфiтс?

– Так, сер, менi щойно сказав оцей чоловiк.

– І ви визнаете себе винним?

– Звичайно, нi, сер! – заперечив Клайд.

Його тонкi, тепер побiлiлi губи мiцно стулились, в очах вiдбився невимовний, глибоко прихований жах.

– Що? Яка нiсенiтниця! Яка зухвалiсть! Ви заперечуете, що в минулу середу i четвер були на озерi Грасс i на Бiг-Бiтернi?

– Так, сер.

– В такому разi, – Мейсон випростався, прибравши грiзного iнквiзиторського вигляду, – ви, мабуть, будете заперечувати i свое знайомство з Робертою Олден – з дiвчиною, яку ви повезли на озеро Грасс i з якою потiм, у четвер, поiхали кататися по Бiг-Бiтерну? З дiвчиною, з якою ви зустрiчались у Лiкурзi протягом усього цього року i яка жила у мiсiс Гiлпiн i працювала у вашому вiддiлi на фабрицi Грiфiтса? З дiвчиною, якiй ви подарували на рiздво туалетне приладдя? Чого доброго, ви ще скажете, що вас звуть не Клайд Грiфiтс, що ви не живете у мiсiс Пейтон на Тейлор-стрiт i що всiх цих листiв i записочок вiд Роберти Олден i вiд мiс Фiнчлi не було у вашiй скринi?

Кажучи це, Мейсон витяг з кишенi пачку листiв та вiзитних карток i почав розмахувати ними якраз перед носом Клайда. З кожною фразою вiн усе бiльше наближав до Клайда свое широке обличчя з плоским зламаним носом i виставленим наперед пiдборiддям, i очi його виявляли пекучу зневагу. А Клайд щоразу сахався, i льодяний холод пробiгав у нього по спинi, проймаючи серце i мозок. Цi листи! Вся ця обiзнанiсть! А там, в його наметi, в чемоданi, всi останнi листи Сондри, в яких вона укладае плани втечi з ним цiеi осенi. І чому вiн не знищив iх! І тепер цей чоловiк може знайти iх, – звичайно, знайде, – i ще, чого доброго, почне допитувати Сондру i всiх iнших. Клайд зiщулився, i всерединi в нього похололо. Згубнi наслiдки його так погано задуманого i погано виконаного плану придавили його, як свiт, що лiг на плечi слабосилого Атланта.

І однак, почуваючи, що треба щось сказати i при цьому не признаватися нi в чому, вiн, нарештi, вiдповiв:

– Я справдi Клайд Грiфiтс, але решта – все невiрно. Я нiчого не знаю про це.

– Та облиште, мiстере Грiфiтс! Не намагайтесь мене обдурити. З цього нiчого не вийде. Вашi хитрощi вам анiтрохи не допоможуть, а я не маю часу. Не забувайте, що всi цi люди – свiдки, i вони вас чують. Я був у вас в кiмнатi i в моему розпорядженнi ваша скриня i листи мiс Олден до вас – незаперечний доказ того, що ви знали цю дiвчину, що ви залицялись до неi i звабили ii минулоi зими, а пiзнiше, коли вона завагiтнiла вiд вас, спочатку вiдправили ii додому, а потiм задумали цю поiздку – для того, щоб повiнчатись, як ви iй сказали. Так, що й казати, ви повiнчали ii! З могилою, – от як ви ii повiнчали! – з водою на днi Бiг-Бiтерну! І тепер, коли я кажу вам, що у мене в руках усi докази, ви заявляете менi у вiчi, нiби навiть не знаете ii. Ах, чорт забери!

Вiн говорив дедалi голоснiше, i Клайд боявся, що його можуть почути в таборi, i Сондра, почувши, може прийти сюди. Приголомшений, знесилений несамовитим смерчем нищiвних фактiв, якими засипав його Мейсон, Клайд вiдчув, як судорога стисла йому горло, i ледве стримувався, щоб не заламувати руки. І, однак, на все це вiн вiдповiв тiльки:

– Так, сер.

– Ах, чорт забери! – повторив Мейсон. – Тепер менi ясно, що ви могли вбити дiвчину i втекти саме так, як ви це зробили. І незважаючи на ii вагiтнiсть! Зрiкатись ii листiв до вас! Та ви з таким самим успiхом можете заперечувати, що ви тут i що ви живi! Ну, а цi картки i записки – що ви про них скажете? Вже, звичайно, вони не вiд мiс Фiнчлi? Ну-бо? Зараз ви почнете запевняти мене, що це не вiд неi.

Вiн помахав ними перед носом Клайда. І Клайд, розумiючи, що Сондра зовсiм поряд i, значить, справжне походження листiв може бути одразу ж встановлене, вiдповiв:

– Нi, я не заперечую, що це вiд неi.

– Дуже добре. А оцi листи, що лежали там же, у вашiй скринi, в тiй же кiмнатi, – вони не вiд мiс Олден?

– Я не бажаю про це говорити, – вiдповiв Клайд, мимоволi мигаючи, бо Мейсон розмахував перед ним листами Роберти.

– Ну, знаете! – Мейсон розлючено цмокнув язиком. – Яка нiсенiтниця! Яка зухвалiсть! Ну, гаразд, зараз не варто про це турбуватись. Настане час, коли я легко доведу це. Але як ви наважуетесь усе заперечувати, знаючи, що у мене е докази, – от чого я не можу зрозумiти! А картка з вашим власноручним написом? Ви забули вийняти ii з чемодана, який мiс Олден, на вашу вимогу, залишила на станцii Ган-Лодж, хоч свiй чемодан ви взяли з собою, мiстер Карл Грехем – мiстер Клiфорд Голден – мiстер Клайд Грiфiтс! Картка, на якiй ви написали: «Бертi вiд Клайда. Поздоровляю з рiздвом!» – пригадуете? Ну, так ось вона! – І Мейсон витяг з кишенi картку i махнув нею перед самим носом Клайда. – Це ви теж забули? Ваш власний почерк! – І помовчавши, але не дочекавшись вiдповiдi, вiн додав: – Ну i йолоп же ви! Теж менi злочинець, якому навiть забракло розуму не брати своiх iнiцiалiв для фальшивих iмен, що за ними ви сподiвались приховатись, мiстер Карл Грехем – мiстер Клiфорд Голден.

Однак Мейсон добре розумiв, наскiльки важливим для нього е зiзнання Клайда, i вiн намагався змiркувати, як добитися цього тут же на мiсцi. І раптом застигле вiд жаху обличчя Клайда навело прокурора на думку, що, мабуть, вiн заляканий до нiмоти. І Мейсон несподiвано змiнив тактику, – принаймнi знизив голос i розправив грiзнi зморшки на лобi i бiля рота.

– От що, Грiфiтс, – почав вiн далеко спокiйнiше i простiше. – Обставини склались так, що нi брехня, нi безглузда i нерозважлива затятiсть анiтрохи вам не допоможуть. Це тiльки пошкодить вам, повiрте. Може, на вашу думку, я був дещо рiзкий, але це тому, що i в мене також нерви натягнутi. Я думав, що зустрiнуся з людиною зовсiм iншого типу. Але тепер я бачу, як ви почуваете себе i як ви наляканi всiм, що сталось, – i от я подумав: може, тут було що-небудь iще… якi-небудь пом’якшуючi обставини, i якщо ви розкажете все, ця справа матиме трохи iнший характер. Я, звичайно, нiчого не знаю, вам це виднiше, але я просто хочу говорити з вами напрямки. Почати з того, що перед нами е всi вашi листи. Далi, коли ми приiдемо в Бухту Третьоi милi, – а ми там завтра будемо, я сподiваюсь, – там будуть i тi три мисливцi, якi зустрiли вас уночi, коли ви йшли з Бiг-Бiтерну. І не тiльки вони, а й хазяiн готелю на озерi Грасс, i хазяiн готелю на Бiг-Бiтернi, i човняр, в якого ви брали човен, i шофер, який вiз вас i Роберту Олден зi станцii Ган-Лодж. Усi вони впiзнають вас. Невже ви думаете, що нiхто з них вас не впiзнае, не зумiе сказати, чи ви були там з нею чи не були? Може, ви думаете, що коли настане час, iм не повiрять присяжнi?

І Клайд у думцi вiдзначав усе це, як автомат, що клацае, коли в нього опустять монету, але не говорив нi слова у вiдповiдь, – тiльки, весь застигши, непорушно дивився кудись у простiр.

– І це ще не все, – лагiдно i вкрадливо провадив далi Мейсон. – Є ще мiсiс Пейтон. Вона бачила, як я взяв цi листи i картки у вашiй кiмнатi, з вашоi скринi i з верхньоi шухляди вашоi шифоньерки. А дiвчата на фабрицi, де працювали ви i мiс Олден? Невже ви думаете, що вони не згадають про вашi з нею вiдносини, коли дiзнаються, що вона вмерла? Що за безглуздя! Ви повиннi й самi зрозумiти таку просту рiч, хоч би як ви там думали. Вам нема чого сподiватись, що ви можете таким способом викрутитись. Виходить, що ви просто удаете дурника. Ви могли б це й самi зрозумiти.

Вiн знову замовк, сподiваючись, що тепер Клайд зiзнаеться. Але Клайд, усе ще переконаний, що всяке зiзнання, зв’язане з Робертою або Бiг-Бiтерном, згубить його, весь час мовчав. І Мейсон додав тодi:

– Добре, Грiфiтс, от що я вам скажу. Я не мiг би дати вам кращоi поради, хоч би ви були навiть моiм сином або братом, i я хотiв би визволити вас iз цiеi iсторii, а не тiльки почути вiд вас правду. Якщо ви хочете якось полегшити свое становище, вам зовсiм немае потреби все заперечувати, як ви це зараз робите. Ви просто створюете непотрiбнi ускладнення i шкодите собi в очах iнших людей. Чому не сказати, що ви ii знали i iздили з нею на озеро, i що вона вам писала цi листи, – чому не кiнчити з цим? Вам однаково цього не минути, якщо ви i сподiваетесь довести свою непричетнiсть до всього iншого. Кожна розумна людина – i ваша мати, якби вона була тут, – сказала б вам те саме. Ваша поведiнка просто смiшна i скорiше доводить провину, нiж невинуватiсть. Чому б не з’ясувати зразу ж цi факти, поки не пiзно скористатись з яких-небудь пом’якшуючих обставин, якщо вони iснують? А коли ви зробите це тепер, i я зможу якось допомогти вам, даю слово, що допоможу – i з радiстю. Адже зрештою я тут не для того, щоб зацькувати людину до смертi або змусити ii признатися в тому, чого вона не робила, – я хочу тiльки встановити iстину. Та коли ви будете заперечувати навiть свое знайомство з цiею дiвчиною, хоч я кажу вам, що у мене в руках всi докази i я можу довести це, – ну, тодi… – І прокурор пiднiс руки до небес на знак безсилого обурення.

Але Клайд був, як i ранiше, блiдий та нiмий. Незважаючи на все, що сказав йому Мейсон, i на цю начебто дружню i доброзичливу пораду, вiн нiяк не мiг позбутися думки, що, признавшись у своему знайомствi з Робертою, вiн згубить себе. А як поставляться до цього згубного зiзнання тi, в таборi! Кiнець усiм його мрiям про Сондру i про прекрасне святкове життя. І тому, незважаючи нi на що, – мовчання. І Мейсон, остаточно втративши самовладання, закричав:

– Ну, добре ж! Значить, ви вирiшили зовсiм не розтуляти рота? Так, чи що?

І Клайд, пригнiчений i знесилений, вiдповiв:

– Я нiяк не причетний до ii смертi. Це все, що я можу сказати.

І кажучи це, вiн уже думав, що, мабуть, йому не слiд було говорити так… може, краще було б сказати… але що? Що вiн, звичайно, знав Роберту i навiть був з нею на озерi… але нiколи не мав намiру убити ii… вона потонула, але це був нещасний випадок. І якщо вiн ударив ii, то теж тiльки випадково. Але, може, краще зовсiм не говорити, що вiн ii ударив? Адже обставини так склались, що навряд чи хто-небудь повiрить, нiби вiн ударив ii фотографiчним апаратом випадково. Найкраще про апарат зовсiм не говорити, – в жоднiй газетi досi не згадувалось, що у нього був з собою апарат.

Вiн ще мiркував про це, коли Мейсон вигукнув:

– Отже, ви не признаетесь, що знали ii?

– Нi, сер.

– Ну, гаразд. – І, повернувшись до своiх супутникiв, Мейсон додав: – У такому разi, я думаю, нам залишаеться тiльки вiдвести його назад до табору i послухати, що вони про нього знають. Може, ми щось iнше витягнемо з цього фрукта, звiвши його на очi з друзями. Його речi i чемодан, напевне, ще там, в якому-небудь з наметiв. Да-вайте-но вiдведiмо його туди, джентльмени, i побачимо, що знають про нього iншi.

І вiн швидко й спокiйно повернувся, щоб iти до табору, але тут Клайд, зiщулившись вiд жаху перед тим, що його чекае, вигукнув:

– Нi, будь ласка, не треба! Невже ви поведете мене туди? Нi, нi, будь ласка, не треба!

І тут заговорив Краут.

– Коли ми з ним iшли сюди, вiн просив мене поговорити з вами про те, щоб не вести його в табiр, – сказав вiн Мейсону.

– Так от звiдки вiтер вiе! – скрикнув Мейсон. – Ви занадто делiкатнi, щоб з’явитися в такому виглядi перед ледi i джентльменами з Дванадцятого озера, але ви не хочете признатися, що були знайомi з бiдною робiтницею, своею пiдлеглою? Дуже добре! Е, нi, мiй друже, або зараз ви розповiсте, все, що насправдi знаете, або пiдете туди. – Вiн помовчав секунду, щоб подивитись, як це вплине на Клайда. – Ми скличемо всiх ваших знайомих i розтлумачимо iм, що до чого. Подивимось, як ви тодi всього зречетесь. – І помiтивши, що Клайд ще вагаеться, вiн додав: – Ведiть його, хлопцi!

Вiн повернувся i зробив кiлька крокiв у напрямi до табору; Краут i Суенк взяли Клайда з двох бокiв за руки i рушили були за Мейсоном, але тут Клайд закричав:

– Нi, нi, не треба! Прошу вас, мiстер Мейсон, не ведiть мене туди! Будь ласка! Я не можу туди повернутись! Не тому, що я винен. Але ж усi моi речi можна взяти звiдти i без мене… а повертатися туди менi тепер дуже тяжко.

Краплi поту виступили на його блiдому обличчi, на руках, i вiн увесь похолов.

– Ах, ви не бажаете йти? – вигукнув Мейсон, почувши це, i спинився. – Якщо вони про все дiзнаються, буде зневажена ваша гiднiсть, так, чи що? Добре, тодi потрудiться зразу ж вiдповiсти на моi запитання, i вiдповiдайте швидко i щиро, iнакше ми, не затримуючись, попрямуемо в табiр. Ну, що ж, будете вiдповiдати?

І вiн знову пiдiйшов впритул до Клайда – розгубленого, з тремтячими губами i блукаючим поглядом. І Клайд нервово i схвильовано заговорив:

– Так, звичайно, я знав ii. Звичайно, знав. Безумовно! Це видно з листiв. Так що ж? Я не вбивав ii. І коли поiхав з нею туди, зовсiм не збирався вбити ii. Я зовсiм не хотiв цього. Не хотiв, кажу вам! Це був нещасний випадок. Я навiть не хотiв з нею нiкуди iхати. Це вона хотiла, щоб я поiхав, щоб я вивiз ii куди-небудь, тому що… тому… ну, ви ж знаете, це видно з ii листiв. А я тiльки намагався умовити ii, щоб вона виiхала куди-небудь сама i дала менi спокiй, бо я не хотiв з нею одружуватися. От i все. І я повiз ii туди зовсiм не для того, щоб убити, а щоб постаратись умовити ii, – от i все. І я не перевернув човен, – в усякому разi, я не хотiв… Вiтер зiрвав мiй капелюх, i ми обое зразу пiдвелись i хотiли його дiстати, i човен перевернувся, – от i все. І ii ударило бортом по головi. Я це бачив, але вона так сильно борсалась у водi, що я злякався… я боявся, що вона потягне мене на дно, коли я пiдпливу ближче. А потiм вона пiшла на дно. А я поплив до берега. Це чистiсiнька правда, клянусь богом!

Поки вiн говорив, його обличчя i навiть руки враз густо почервонiли. Його змученi, зляканi очi були повнi вiдчаю. «А що як у цей день зовсiм не було вiтру, i вони згадають про це?», – думав вiн. А штатив, схований пiд поваленим деревом? Якщо його знайшли, можуть подумати, що саме штативом вiн i вдарив ii… Вiн весь тремтiв, обливаючись потом.

Але Мейсон уже задавав нове запитання:

– Так. Одну хвилину. Ви кажете, що повезли ii туди без усякого намiру вбити?

– Так, сер.

– Добре, але тодi чому ж ви записались у готелi на Бiг-Бiтернi i на озерi Грасс пiд рiзними iменами?

– Просто я не хотiв, щоб хто-небудь дiзнався, що я був там з нею.

– А, розумiю! Не бажали скандалу в зв’язку з ii вагiтнiстю?

– Нi, сер. Тобто так, сер.

– А вас не турбувало, що ii iм’я буде зганьблене, якщо ii згодом знайдуть?

– Та я ж не мiг знати, що вона потоне,– метко вiдповiв Клайд, вчасно вiдчувши пастку.

– Але ви, звичайно, знали, що самi туди не повернетесь?.. Це ви твердо знали. Хiба не так?

– Та що ви, сер, я зовсiм цього не знав! Я думав, що повернусь.

«Спритно, спритно!», – подумав Мейсон, але не промовив цього вголос, а швидко сказав:

– Отже, саме для того, щоб вам було простiше i легше повертатись, ви взяли свiй чемодан з собою, а ii чемодан залишили на станцii? Хiба так роблять? Як ви це поясните?

– Але я взяв чемодан не тому, що збирався втекти. Ми вирiшили покласти туди снiданок.

– «Ми» чи ви?

– Ми.

– Значить, вам треба було тягти з собою цей великий чемодан заради невеликого снiданку? Хiба ви не могли загорнути його в папiр або покласти в ii сумку?

– Ну, бачите, ii сумка була повна, а я не люблю носити всякi клунки.

– Так, розумiю… Ви занадто гордi i делiкатнi, га? Однак гордiсть не завадила вам тягти вночi важкий чемодан дванадцять миль з гаком до Бухти Третьоi милi, i вам було байдуже, що це можуть побачити?

– Просто, коли вона потонула, я не хотiв, щоб стало вiдомо, що я був там з нею, i менi довелось пiти…

Вiн замовк, а Мейсон дивився на нього i думав, яку безлiч запитань вiн хотiв би ще задати… ще багато, дуже багато запитань, на якi, – вiн знав, – Клайд не зможе ясно вiдповiсти. Однак ставало вже пiзно, а в таборi ще залишались речi Клайда, – чемодан i, можливо, костюм, в якому вiн був того дня на Бiг-Бiтернi, – сiрий, як казали, а не той, в якому вiн зараз. Цей допит може ще багато чого дати, якщо продовжувати його, але навiщо робити це тут, коли насуваеться темрява? Адже доведеться ще повертатись, i тодi буде вдосталь часу для подальших розпитувань.

І тому, хоч як прикро було Мейсону припиняти в цю хвилину розмову, вiн сказав:

– Ну, от що, Грiфiтс, поки що ми дамо вам перепочити. Можливо, все було так, як ви сказали, не знаю. Вiд душi сподiваюсь, заради вас же самого, що все це правда. У всякому разi ви пiдете зараз з мiстером Краутом, – вiн покаже вам, куди.

Потiм вiн обернувся до Суенка i Краута:

– Тепер, друзi, ми от що зробимо. Стае пiзно, i нам треба поспiшати, якщо ми хочемо сьогоднi ночувати пiд покрiвлею. Мiстер Краут, ви одведете цього молодого чоловiка до тих двох човнiв i зачекаете там. По дорозi крикнете шерифовi i Сiсселу: повiдомите iх, що ми готовi. А ми з Суенком пiд’iдемо до вас другим човном, як тiльки справимось.

Мейсон i Суенк у темнiючих сутiнках рушили в напрямi до табору, а Краут i Клайд пiшли на захiд; Краут весь час гукав шерифа i його помiчника, поки вони не озвалися.




Роздiл X


Удруге з’явившись у таборi, Мейсон повiдомив спершу Френка Гаррiета, а потiм Харлея Бегота i Грента Кренстона про арешт Клайда i про його зiзнання в тому, що вiн був з Робертою на озерi Бiг-Бiтерн, хоч, як вiн каже, i не вбивав ii; Мейсон пояснив також, що вони з Суенком мусять забрати всi речi, що належать Клайду.

Вiд цiеi звiстки вмить зникла вся принаднiсть веселоi екскурсii. Правда, слова Мейсона викликали у всiх надзвичайний подив, недовiр’я i певне збентеження, але перед ними був прокурор, який вимагав показати йому, де лежать речi Клайда, i запевняв, що, тiльки зглянувшись на просьбу Клайда, його не привели сюди, щоб вiн сам вказав своi речi.

Френк Гаррiет, найпрактичнiший з усiеi компанii, першим вiдчув усю силу правди в словах Мейсона i зразу ж привiв його в намет Клайда, де Мейсон почав оглядати чемодан i одяг арештованого; тимчасом Грент Кренстон i Бегот, знаючи про захоплення Сондри, викликали спочатку Стюарта, потiм Бертiну i, нарештi, Сондру, яку вiдвели далi, щоб без свiдкiв розповiсти про подiю. Коли Сондра усвiдомила значення ii, вона зблiдла i непритомна впала на руки Грента. Їi вiднесли в намет, привели до тями, i вона закричала:

– Не вiрю жодному слову! Це неправда! Цього не може бути! Бiдолашний хлопчик! Клайд! Клайд! Де вiн? Куди його вiдвезли?

Але Стюарт i Грент, зовсiм не такi емоцiональнi, порадили iй бути обережнiшою i замовкнути. Може, все це правда. А що, коли так? Тодi всi почують про це. А коли неправда, то вiн швидко доведе, що невинуватий, i його звiльнять, правда ж? У всякому разi, не слiд пiднiмати шум.

І тут Сондра й сама замислилась: а що, як усе це можливо… ту дiвчину на Бiг-Бiтернi убив Клайд… його арештували i вiдвезли… i всi – принаймнi вся ця компанiя – знають, як вона ним захоплювалась… усе стане вiдоме батькам, а може, i широкiй публiцi…

Але нi, Клайд, звичайно, нi в чому не винний! Усе це просто помилка. І тут же вона згадала, як уперше почула по телефону у Гаррiетiв про потонулу дiвчину, i потiм – ця страшна блiдiсть Клайда… його хвороба… адже вiн тодi мало не знепритомнiв… Нi, нi! Тiльки не це! Але ж вiн приiхав з Лiкурга iз запiзненням, тiльки в п’ятницю. І не писав iй звiдти… І знову вiдчувши весь жах подii, вона раптом ще раз знепритомнiла. Вона лежала в наметi нерухома i мертвотно-блiда, а тимчасом Грент i iншi, порадившись, вирiшили, що найрозумнiше зразу ж або хоч принаймнi завтра вранцi згорнути табiр i повернутись у Шейрон.

Трохи згодом Сондра прийшла до тями i зi сльозами заявила, що вона зразу ж виiде звiдси, що iй нестерпно залишатись у цьому жахливому мiсцi i що вона благае Бертiну та iнших не залишати ii одну i нiкому не говорити про те, як вона знепритомнiла i плакала, бо це тiльки дасть привiд для небажаних балачок. І весь час вона думала, як саме – коли це правда – добути листи, якi вона писала Клайдовi. Господи, який жах! А що як вони тепер потраплять до рук полiцii або iх надрукують у газетах! Все-таки вона любила його, i вперше за ii життя невблаганна, сувора дiйснiсть завдала iй такого жорстокого удару, вдершись в ii веселий, легковажний обмежений свiт.

Отже, негайно було вирiшено, що вона поiде разом з Стюартом, Бертiною i Грентом у готель «Метиський» в схiднiй частинi озера, – звiдти, як пояснив Бегот, вони зможуть на свiтанку виiхати в Олбенi i далi навкружним шляхом у Шейрон.

Тимчасом Мейсон, забравши з собою всi речi Клайда, спiшно подався на захiд до Рибальськоi затоки i до Бухти Третьоi милi; вiн тiльки один раз спинився в дорозi, щоб провести першу нiч на якiйсь фермi, i приiхав на мiсце пiзно ввечерi у вiвторок. По дорозi вiн, як i мав намiр, допитував Клайда, – головним чином у зв’язку з тим, що серед речей у таборi не знайшлося сiрого костюма, – в ньому, показували свiдки, Клайд був на Бiг-Бiтернi.

І Клайд, занепокоений цим новим ускладненням, почав заперечувати, що на ньому був сiрий костюм, запевняючи, нiбито й тодi був у тому самому костюмi, який на ньому зараз.

– Але ж вiн був наскрiзь мокрий?

– Так.

– Де ж вам його почистили i випрасували?

– У Шейронi.

– У Шейронi?

– Так, сер.

– Тамтешнiй кравець?

– Так, сер.

– Який кравець?

На жаль, Клайд не мiг пригадати.

– Значить, вiд Бiг-Бiтерну до Шейрона ви йшли в зiм’ятому i мокрому костюмi?

– Так, сер.

– І, звичайно, нiхто цього не помiтив?

– Як я пам’ятаю, нi.

– Ах, як ви пам’ятаете! Ну, гаразд, ми все це ще з’ясуемо.

І Мейсон прийшов до висновку, що Клайд, безперечно, вбив Роберту – i до того iз заздалегiдь обдуманим намiром – i що зрештою можна буде змусити його зiзнатись, де вiн сховав костюм або де вiддавав чистити.

Далi – е солом’яний капелюх, який знайшли на озерi. Що вiн може сказати про нього? Заявивши, неначе вiтер зiрвав його капелюх, Клайд тим самим визнав, що на озерi вiн був у капелюсi, хоч i не обов’язково в тому самому, який знайдено на водi. І тепер Мейсон у присутностi свiдкiв настiйливо намагався встановити, що Клайдовi належав знайдений капелюх i що iснуе другий, який Клайд носив пiзнiше.

– Ви казали, що вiтер зiрвав з вас солом’яний капелюх. Ну, i як, вiн залишився на водi? Ви тодi не пробували дiстати його?

– Нi, сер.

– Треба гадати, у своему хвилюваннi не подумали про це?

– Так, сер.

– Однак на вас був iнший солом’яний капелюх, коли ви йшли потiм через лiс. Де ж ви його взяли?

І спантеличений Клайд, почуваючи, що потрапив у пастку, на хвилину замовк, злякано мiркуючи, чи може бути доведено, що цей другий капелюх, який на ньому зараз, – той самий, в якому вiн iшов через лiс, i що перший, залишений на водi, було куплено в Утiцi. Вiн вирiшив збрехати.

– Але у мене не було другого солом’яного капелюха.

Не звертаючи уваги на цi слова, Мейсон простягнув руку, зняв з Клайда солом’яний капелюх i почав розглядати фабричну марку на пiдкладцi – «Старк i К°, Лiкург».

– У цього, я бачу, е пiдкладка. Куплено в Лiкурзi, га?

– Так, сер.

– Коли?

– Ще у червнi.

– Ви впевненi, що це не той капелюх, в якому ви йшли через лiс тiеi ночi?

– Не той, сер.

– Ну, а де ж був цей?

І знову Клайд замовк, почуваючи, що потрапив у пастку. «Господи, як же менi це пояснити? – думав вiн. – Нащо я зiзнався, що той капелюх на озерi мiй?». Але зразу вiн збагнув: чи заперечуе вiн це, чи нi – однаково на озерi Грасс i на Бiг-Бiтернi знайдуться люди, якi, звичайно, згадають, що вiн був тодi в солом’яному капелюсi.

– Де ж був цей? – наполягав Мейсон.

І Клайд сказав нарештi:

– Я вже колись iздив у ньому на дачу i забув його, виiжджаючи минулого разу. А тепер приiхав i знайшов.

– А, розумiю! Дуже зручно вийшло, мушу сказати!

Мейсон починав думати, що вiн мае справу з дуже промiтним суб’ектом… доведеться розставляти хитрiшi пастки. Одночасно вiн вирiшив спитати Кренстонiв i всiх учасникiв поiздки на Ведмеже озеро: може, хто-небудь згадае, чи був солом’яний капелюх на Клайдi, коли вiн приiхав до них у п’ятницю, i чи не залишив вiн у них капелюх минулого разу. Клайд, звичайно, бреше, i його треба спiймати.

І тому всю дорогу до Брiджбурга i до мiсцевоi окружноi тюрми у Клайда не було анi хвилини спокою. Скiльки вiн не вiдмовлявся вiдповiдати, Мейсон знову й знову накидався на нього з такими приблизно запитаннями: «Чому, коли ви справдi хотiли просто поснiдати на березi, ви надумали пливти так далеко, в пiвденний кiнець озера, хоч там зовсiм не така мальовнича мiсцевiсть, нiж деiнде?», або: «А де ви провели кiнець того дня? адже не на мiсцi катастрофи, звичайно?». Потiм вiн несподiвано повертався до листiв Сондри, знайдених у чемоданi. Чи давно Клайд знайомий з нею? Чи так вiн закоханий у неi, як, видно, вона в нього? Чи не тому, що Сондра обiцяла восени вийти за нього замiж, вiн вирiшив убити мiс Олден?

Клайд палко заперечував це останне обвинувачення, але майже всю решту часу сидiв мовчки, похмуро дивлячись перед собою змученими, нещасними очима.

А потiм – страшна нiч на горищi якоiсь ферми у захiднiй частинi озера, на сiннику, покладеному просто на пiдлогу; Сiссел, Суенк i Краут, чергуючись, стерегли його з револьвером у руцi, а Мейсон, шериф та iншi спали внизу, на першому поверсi. Уже поширились якiсь чутки, i тому на ранок з’явилось кiлька мiсцевих жителiв з запитанням: «Кажуть, у вас тут е хлопець, який убив дiвчину на Бiг-Бiтернi, – чи вiрно це?». І щоб подивитись на нього, вони дочекались тут свiтанку, коли арештований i його супутники виiхали на «фордах», добутих Мейсоном.

А в Рибальськiй затоцi i в Бухтi Третьоi милi зiбрались уже цiлi юрби – фермери, дачники, крамарi, лiсоруби, дiти: очевидно, по телефону заздалегiдь повiдомили, що везуть злочинця. В Бухтi Третьоi милi чекали Берлей, Хейт i Ньюком; попередженi по телефону, вони викликали в камеру до худого, дратiвливого i досвiдченого мирового суддi Габрiеля Грега всiх свiдкiв з Бiг-Бiтерну, потрiбних для того, щоб остаточно встановити особу Клайда. І от перед тутешнiм суддею Мейсон обвинувачуе Клайда у вбивствi Роберти i добиваеться законного, винесеного по всiй формi рiшення: ув’язнити пiдозрюваного в окружну тюрму у Брiджбурзi. Потiм Мейсон разом з Бертоном i шерифом вiдвозять Клайда у Брiджбург, де його одразу садять пiд замок.

Увiйшовши в камеру, Клайд кинувся на залiзну койку i схопився за голову в смертельному розпачi. Була третя година ранку, проте коли вони пiд’iздили до тюрми, там уже зiбралась юрба, принаймнi чоловiк у п’ятсот, – шумлива, злiсно-насмiшкувата, загрожуюча. Вже поширилась чутка, нiби вiн, бажаючи одружитись з багатою, по-звiрячому вбив молоду i красиву робiтницю, винну хiба тiльки в тому, що занадто любила його. Лунали погрози i рiзкi вигуки:

– Ось вiн, поганий виродок! Ну, стривай, дияволе, ти ще гойдатимешся на вiрьовцi! – Це кричав молодий лiсоруб типу Суенка, з жорстокими лютими очима.

Гiрше того: з юрби вискочила дiвчина в ситцьовому платтi, худа i вертка, – типова жителька мiських трущоб, – i закричала:

– Ах ти, гадюка потайна! Убивця! Думав утекти, та не вдалось?

І Клайд тулився до шерифа Слека i думав: «Вони i справдi вважають, що я вбив ii! Вони можуть навiть лiнчувати мене!». І такий вiн був змучений, наляканий, принижений i нещасний, що, побачивши залiзнi ворота тюрми, якi розчинились, щоб впустити його, вiн щиро зiтхнув з полегкiстю, бо вони провiщали захист.

Але, опинившись у камерi, вiн не заснув нi на хвилину, i цiлу нiч його мучили сумнi думки про все, що вiн назавжди втратив. Сондра! Грiфiтси! Бертiна! Знайомi по Лiкургу, якi вранцi про все дiзнаються. І, нарештi, його мати i всi… А де тепер Сондра? Мейсон, зрозумiло, все сказав i iй, i iншим, коли повертався в табiр по його речi. І тепер усi знають, хто вiн такий насправдi – злочинець i вбивця! Та коли б, коли-б хто-небудь знав, як усе це сталось! Коли б Сондра або його мати, або хоч хто-небудь мiг зрозумiти його!

Може, слiд було б розповiсти все цьому Мейсону, перш нiж справа пiде далi, пояснити, як саме все сталось. Але ж це значить – розповiсти правду про своi задуми, про свiй початковий намiр, про фотографiчний апарат, про те, як вiн вiдплив вiд неi, замiсть того щоб допомогти. І про ненавмисний удар (але хто повiрить йому?), i про те, як вiн потiм сховав штатив. І до того ж, коли це стане вiдомо, вiн – кiнчена людина i для Сондри, i для Грiфiтсiв – для всiх. Дуже можливо, що його однаково обвинуватять у вбивствi i стратять. О господи, вбивство! Його судитимуть за вбивство Роберти, i цей страшний злочин буде доведено. І тодi його однаково стратять, посадять на електричний стiлець! І пригнiчений безмiрним жахом перед цiею можливiстю (смерть… страта за вбивство!), вiн застиг на своiй койцi. Смерть! Боже! Якби тiльки вiн не залишив листiв Роберти i матерi в своiй кiмнатi у м-с Пейтон! Якби перед вiд’iздом вiн перенiс свою скриню куди-небудь в iншу кiмнату… Чому вiн не подумав про це? А втiм, зразу ж йому спало на думку, що i це було б помилкою: це здалося б пiдозрiлим. Але яким чином вони дiзнались, звiдки вiн i як його звуть? Тут його думки знову повернулись до листiв, що лежали у скринi. Вiн пригадав тепер, що мати в одному з своiх листiв згадувала про ту iсторiю в Канзас-Сiтi – i, значить, Мейсон повинен був дiзнатись про неi. Чому, чому вiн не знищив цих листiв – вiд Роберти, вiд матерi, – всiх! Чому? Вiн не мiг тепер вiдповiсти, чому, – мабуть, через безглузду звичку зберiгати на пам’ять усякi дрiбницi, кожний знак уваги, доброти i нiжностi… Якби вiн не надiв другий солом’яний капелюх… i не зустрiв отих трьох чоловiк у лiсi! Боже! Вiн повинен був зрозумiти, що його так або iнакше зможуть вистежити. Якби вiн зразу пiшов у лiс iз табору на Ведмежому озерi, забравши свiй чемодан i листи Сондри! Хто знае, може, в Бостонi, або в Нью-Йорку, або ще де-небудь вiн мiг би сховатися.

Змучений i знесилений, вiн нiяк не мiг заснути i весь час ходив уперед i назад або сiдав на край незвичноi твердоi койки i думав, думав. А на свiтанку старий, кiстлявий, хворий на ревматизм тюремник у зношенiй бахматiй синiй формi принiс йому на чорному залiзному пiдносi кухоль кофе, скибку хлiба i шматочок шинки з яйцем.

І просуваючи пiднос крiзь вiконце у гратах, старий зацiкавлено i водночас байдуже дивився на Клайда. Але Клайдовi було не до iжi.

А потiм один по одному приходили Краут, Сiссел та Суенк i, нарештi, сам шериф, i кожен заглядав у камеру i питав: «Ну, Грiфiтс, як ви себе почуваете сьогоднi?», або: «Хелло, може, вам що-небудь потрiбно?». А погляди iх виявляли подив, огиду, пiдозрiливiсть i жах: адже вiн – убивця! І все-таки його присутнiсть викликала в них ще й iншого роду iнтерес i навiть шанобливу гордiсть. Хоч там як, вiн усе-таки був Грiфiтс, представник добре вiдомих кiл суспiльства у великому пiвденному мiстi. І притому для них, як i для безмiрно збудораженоi широкоi публiки, вiн був звiром, що потрапив у пастку; спiймано його в сiтi правосуддя завдяки iх надзвичайнiй умiлостi, – живий доказ iх талантiв! І газети, i публiка, безперечно, загомонять про цю справу, – iх чекае слава! Поряд з портретом Клайда надрукують i iх портрети, iх iмена згадуватимуться разом з його iм’ям!

А Клайд дивився на них крiзь залiзнi прутки i намагався бути ввiчливим: вiн тепер в iх руках, i вони можуть робити з ним усе, що захочуть.




Роздiл XI


Результати розтину, безперечно, були для Мейсона кроком назад, бо, хоч у протоколi, пiдписаному п’ятьма лiкарями, говорилось: «Удари бiля рота i носа; кiнчик носа, очевидно, був трохи сплющений; губи розпухли; один переднiй зуб трохи розхитаний; на слизовiй оболонцi внутрiшньоi сторони губiв е садна», – однак лiкарi одностайно запевняли, що всi цi пошкодження зовсiм не були небезпечнi для життя. Найсерйознiше поранення було на черепi: видно, по головi сильно вдарили «якимсь тупим iнструментом» – дуже невдалий вираз, якщо мати на увазi удар човна, коли вiн перекинувся (саме це твердив Клайд у своему першому зiзнаннi), «виявлено трiщини i внутрiшнiй крововилив, що мiг спричинити смерть».

Але при дослiдженнi легенiв виявилось, що, зануренi у воду, вони тонуть, – i це беззаперечно доводило одно: Роберта не була мертва, коли впала у воду, а була жива i потонула пiзнiше, як i запевняв Клайд. І бiльше нiяких ознак насильства чи боротьби, хоч, як видно з положення рук i пальцiв, було схоже, що Роберта до чогось тягнулась i намагалась за щось ухопитись. За борт човна? Чи можливо? А може, зрештою, в розповiдi Клайда е якась крихта iстини? Звичайно, всi цi обставини говорять почасти на його користь. Проте, як одностайно вважали Мейсон i iншi, цi данi ясно доводили, що коли вiн i не вбив ii, перш нiж кинути у воду, то в усякому разi ударив, а потiм, – може, коли вона знепритомнiла, – кинув за борт.

Але чим вiн ii ударив? Якби тiльки змусити Клайда сказати це!

І враз Мейсона осiнило: вiн повезе Клайда на Бiг-Бi-терн i, хоч закон охороняе обвинувачених вiд будь-якого силування, все-таки змусить його знову пройти крок за кроком усi стадii злочину. Можливо, i не вдасться примусити Клайда повнiстю виказати себе, а все ж, – потрапивши знову в ту обстановку, на те мiсце, де стався злочин, вiн може мимоволi чим-небудь указати хоч би на мiсце, де заховано костюм або знаряддя, яким Клайд ударив Роберту.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45132115) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения